Віто Корлеоне заперечно похитав головою. Він навіть не схотів відповісти. Просто наказав Тессіо:
– Передай Фануччі, що я сплачу йому гроші отут, у мене вдома, сьогодні ввечері, хай приходить о дев’ятій. Доведеться пригостити його склянкою вина і схилити на меншу суму.
Тессіо похитав головою.
– Не думаю, щоб у тебе щось вийшло. Фануччі ніколи не відступається.
– Я порозуміюся з ним, – відповів Віто Корлеоне. З роками ця фраза мала стати легендарною, ніби деркотіння гримучої змії перед смертельним укусом. Коли він став «доном» і пропонував своїм опонентам порозумітися, вони знали, що це остання можливість уникнути кровопролиття й убивства.
Віто Корлеоне наказав дружині після вечері вивести обох синів, Сонні й Фредо, на вулицю і ні в якому разі не впускати їх до хати, доки він не скаже їй, що можна. Вона мала сидіти на сторожі біля входу до помешкання. У нього, мовляв, одна приватна справа з Фануччі, і їх не можна перебивати. Побачивши страх на її обличчі, він розсердився. Але сказав їй тихо:
– Невже ти думаєш, що вийшла заміж за дурня?
Вона не відповіла. Не відповіла тому, що боялася не Фануччі, а власного чоловіка. Він змінювався у неї на очах, перетворювався на людину, від якої струменить якась загрозлива сила. Він завжди був спокійний і неговіркий, завжди був лагідний і розсудливий, – досить дивні риси в молодому сицилійцеві. Але тепер вона бачила, що він скидав машкару непримітної особи, бо вже вирішив піти за своїм призначенням. Він почав пізно, вже у двадцять п’ять, але це був знаменитий початок.
Віто Корлеоне вирішив убити Фануччі. Це дасть йому змогу поповнити свої грошові кошти на зайвих сімсот доларів. Адже триста доларів він мав сам заплатити шантажистові з «Чорної руки», та ще по двісті доларів дали йому Тессіо й Клеменца. Якщо він не вб’є Фануччі, йому доведеться віддати цьому гангстерові сімсот доларів дзвінкою готівкою. Життя Фануччі не мало для нього такої великої ціни. Він не збирався викидати сімсот доларів і дарувати життя. Якби Фануччі треба було сімсот доларів на операцію, щоб урятувати життя, він не дав би йому їх. Він нічим не був зобов’язаний перед Фануччі, вони не родичі, годі казати, що він не відчував ніякої приязні до цього виродка. Чому він мав дарувати Фануччі сімсот доларів?
А оскільки Фануччі хоче забрати від нього сімсот доларів силоміць, то чом би не продірявити Фануччі? Світ обійдеться без цієї особи.
Звісно, були й деякі практичні міркування. Адже Фануччі міг справді мати впливових друзів, котрі б забажали помститися. Та й сам собою він теж небезпечна людина, його не так просто порішити. Є ще й поліція та електричний стілець. Але Віто Корлеоне жив під смертним вироком з хвилини вбивства його батька. Дванадцятирічним хлопчаком він утікав від смерті й перетнув океан, потрапивши до невідомої країни, де прибрав собі дивне ім’я. І роки спокійного спостереження переконали його, що він має більше глузду й сміливості, ніж інші люди, хоча в нього ще не було нагоди виявити той глузд і сміливість.
І все ж таки він вагався, перш ніж зробити вирішальний крок до свого призначення. Він навіть запакував сімсот доларів в один згорток і для зручності поклав гроші у зручну бокову ліву кишеню штанів. У правій розмістив пістолет, якого йому дав Клеменца перед нападом на машину із шовковими убраннями.
Фануччі прийшов рівно о дев’ятій. Віто Корлеоне виставив глек із саморобним вином, взятим у Клеменци.
Фануччі поклав свого білого капелюха на стіл поряд із глеком. Він розпустив широку краватку, у яскравих барвах якої губилися плями від томатного соку. Після гарячого літнього дня в кімнаті стояла задуха, газовий світильник ледь блимав. У квартирі було дуже тихо. Але Віто Корлеоне аж морозило. Аби показати, що він нічого не замишляє, Віто передав згорток банкнот і уважно стежив за Фануччі, коли той, перерахувавши, витяг великий шкіряний гаманець і запхав у нього гроші. Фануччі відсьорбнув зі своєї склянки і сказав з кам’яним виразом на бровастому обличчі:
– Ти недодав мені ще дві сотні.
Віто Корлеоне відповів холодним розсудливим тоном:
– Я трохи витратився. Стільки часу ніде не працюю. Почекай кілька тижнів, я віддам.
Такий викрут міг удатись. Адже Фануччі урвав більшу частину суми, яку він заправив, і тепер міг почекати. Його навіть можна було б умовити, щоб подарував ту решту або почекав довше. Він посміхнувся, прикладаючись до склянки з вином, і зауважив:
– А ти не дурний, хлопче. Як це я не помічав тебе досі? Даремно тільки так смирно тримаєшся. Я б міг підшукати тобі якусь роботу, і то досить вигідну.
Ввічливим кивком Віто Корлеоне виявив свою зацікавленість і з пурпурового глека долив вина в склянку співрозмовника. Але Фануччі щось передумав, підвівся зі стільця й на прощання стис Віто руку.