Він знав, що треба спекатися гаманця й пістолета (знав також, що золоту п’ятидоларівку треба залишити в гаманці). Він знов виліз на дах, пройшов кілька будинків і жбурнув гаманець у повітряний колодязь. А потім витяг набої з пістолета і з усієї сили вдарив стволом об карниз покрівлі. Ствол не піддавався. Тоді він перехопив пістолет і тріснув рукояткою об димар. Рукоятка розпалася на дві частини. Він вдарив ще раз, і пістолет розвалився на ствол і рукоятку, на дві окремі частини. Віто жбурнув обидві частини в різні повітряні колодязі між будинками. Вони впали з височини п’яти поверхів без стуку: у колодязях уже назбиралися купи м’якого сміття, вранці з вікон викинуть ще більше, і якщо він буде такий щасливий, ніщо не розкриється. Віто вернувся додому.
Він трохи дрижав від збудження, але цілком опанував себе. Перевдягнувся і, побоюючись, що на одяг могла потрапити кров, кинув його в балію, у якій жінка прала білизну. Узяв луг і великий темний брусок простого мила, намилив і протер одяг над раковиною на залізній пральній дошці. А потім вимив милом і лугом балію і раковину. У кутку спальні побачив купку щойно випраної білизни і змішав із нею свої речі. А потім натягнув свіжі штани й сорочку і вийшов, щоб приєднатися до дітей, дружини та сусідів, які сиділи перед будинком.
Усі ці запобіжні заходи виявилися непотрібними. Поліція, знайшовши ранком труп, не викликала Віто Корлеоне на допит. Його неабияк дивувало, що їй взагалі так ніколи й не стало відомо про візит Фануччі до нього у вечір убивства. Він розраховував на той факт, що Фануччі живий і здоровий вийшов із його помешкання, як на алібі. Пізніше він дізнався, що поліція навіть рада була спекатися Фануччі і не дуже й розшукувала вбивць. Вирішили, що Фануччі скарали інші гангстери, і тому допитали кількох відомих бандитів, за якими вже значилося по кілька кримінальних злочинів. А оскільки Віто ще жодного разу ні на чому не схопили, то на нього так підозра і не впала.
Але якщо поліцію вдалося перехитрити, то з партнерами була інша річ. Піт Клеменца й Тессіо уникали зустрічі з ним тиждень, два тижні, а потім якось увечері зайшли до нього. Вони поводилися з підкресленою повагою. Віто Корлеоне привітав їх із незворушною люб’язністю і налив їм вина. Першим лагідно заговорив Клеменца:
– Ніхто вже не збирає данину з крамарів на Дев’ятій авеню, ніхто не збирає й із гравців у карти й азартні ігри у нашому районі.
Віто Корлеоне пильно подивився на обох, але нічого не сказав у відповідь. Тоді порушив мовчання Тессіо:
– Ми могли б узяти на себе клієнтуру Фануччі, вони б нам платили.
Віто Корлеоне знизав плечима:
– А чому ви прийшли з цим до мене? Мене такі справи не цікавлять анітрохи.
Клеменца зареготав. Ще юнаком, ще до того, як він розкохав собі величезне черево, Клеменца вже заходився сміхом гладкого чоловіка:
– Так-так, ну, а як із тим пістолетом, що я тобі дав для роботи з машинами? Коли він більше тобі не потрібен, ти б міг повернути його мені.
Віто Корлеоне повільно, неквапно видобув із кишені пачку асигнацій і відділив від неї п’ять десятидоларівок:
– Ось, плачу тобі. Я викинув пістолета після того, як ми впоралися з тією машиною. – І він посміхнувся до обох.
Тоді Віто Корлеоне ще не знав впливу своєї посмішки. Від неї всередині хололо, хоч у ній не було ніякої погрози. Він посміхався немовби до якогось власного жарту, відомого лише йому самому. Та усміхався він так лише тоді, коли пахло смертю і коли не йшлося про жарти, а його очі залишалися не усміхнені. І оскільки зовні він завжди був спокійною й розсудливою людиною, такий несподіваний тип його істинної натури навіював жах.
Клеменца заперечливо похитав головою.
– Мені не треба грошей.
Віто сховав гроші в кишеню. Він чекав. Вони добре розуміли один одного. І Клеменца, й Тессіо знали, що це він убив Фануччі, і хоча вони ніколи не прохопилися жодним словом, за кілька тижнів усі в їхній околиці вже знали про це. Усі тепер ставилися до Віто Корлеоне як до «шановної людини». Проте він нічого не робив для того, щоб перебрати на себе данину, яку здирав Фануччі.
Сталося те, що мусило статися. Якось увечері його дружина привела із собою до хати сусідку, вдовицю. То була італійка з бездоганною славою. Вона тяжко працювала, щоб забезпечити своїх напівосиротілих дітей. Її шістнадцятирічний син приносив платню додому у заклеєному конверті, як заведено на батьківщині, в Італії, і вручав її матері, сімнадцятирічна донька-модистка робила так само. Уся родина вечорами за мізерну плату нашивала ґудзики на паперові картки, на яких ті продаються. Жінку звали синьйора Коломбо. Дружина Віто Корлеоне сказала: