– Синьйора має клопіт і хоче попросити тебе про послугу.
Віто Корлеоне сподівався, що в нього проситимуть грошей, і вже зібрався відлічити, скільки треба. Та виявилося, що йдеться про інше. Пані Коломбо мала песика, якого обожнював її найменший син. Але до власника будинку почали надходити скарги, що собака ночами гавкає, і він наказав пані Коломбо позбутися пса. Вона вдала, ніби послухалася. Але власник довідався, що його обдурили, і наказав звільнити квартиру. На цей раз вона і справді пообіцяла спекатися собаки і зробила те, але розлючений хазяїн затявся на своєму, і тепер вона мала залишити квартиру по-доброму або хазяїн покличе поліцію і їх викинуть на вулицю. А як же плакав її бідний хлопчик, коли вони віддали песика родичам на Лонг-Айленд! І все це, виявляється, марно – тепер їх викидають із квартири.
Віто Корлеоне запитав у неї ввічливо:
– А чому ви просите допомоги саме в мене?
Пані Коломбо кивнула на його дружину:
– Це вона порадила мені звернутися до тебе.
Він здивувався. Дружина ніколи не питала його про одяг, який він виправ того вечора, коли вбив Фануччі. Ніколи не питала, звідки беруться гроші, коли він був безробітний. Навіть тепер вона сиділа з незворушним обличчям.
Віто запропонував пані Коломбо:
– Я можу дати вам грошей, щоб допомогти перебратися. Це вас задовольнить?
Жінка похитала головою й залилася слізьми.
– Таж тут живуть усі мої подруги, всі дівчата, що з ними я виросла в Італії. Куди я подамся звідси? У місце, де мешкають незнайомі мені люди? Поговори з хазяїном, хай він дозволить мені залишитися тут.
– Тоді залишайтеся у вашій квартирі. Я поговорю з ним завтра вранці.
Дружина нагородила його посмішкою, на яку він не відповів, хоча йому й зробилося приємно. Пані Коломбо, здається, ще вагалась.
– Ти певен, що хазяїн згодиться?
– Синьйор Роберто? – і собі здивувався Віто. – Аякже, неодмінно. Він же незлий чоловік. Досить буде мені пояснити йому всю справу – і він зглянеться над вашими негараздами. Не треба зараз так побиватися. Бережіть здоров’я заради дітей.
Хазяїн, пан Роберто, щодня приходив оглядати свою власність – п’ять житлових будинків. Він був «падроне» – людина, що запродавала великим корпораціям робітників-італійців прямо з борту пароплава. І за свої прибутки один за одним він придбав ці будинки. Освічений чоловік із Північної Італії, він не відчував нічого, крім презирства, до цих неписьменних робітників з Сицилії та Неаполя, що кишіли, мов паразити, в його будинках, викидали сміття просто через вікна у повітряні колодязі й навіть пальцем не хотіли поворухнути, щоб захистити його власність від нищення тарганами й щурами. Ні, він не був лихою людиною, цей добрий чоловік своєї дружини й батько своїх дітей, але постійна турбота про капіталовкладення, прибутки, неминучі витрати, які доводилося робити йому, заможній людині, настільки висотали його нерви, що він був постійно роздратованим. Ось і тепер, коли Віто Корлеоне зупинив його на хвилинку на вулиці, він уже говорив сердито. Але не брутально, боронь боже, бо будь-хто з цих сицилійців залюбки штрикне тебе ножакою, якщо його погладити проти шерсті. Щоправда, цей молодик, що спинив його, здавалося, мав спокійну вдачу.
– Синьйоре Роберто, – сказав Віто, – подруга моєї жінки, нещасна вдова, отже, без чоловіка, котрий міг би заступитися за неї, розповіла, що з якоїсь там причини їй наказано вибиратися з квартири у вашому будинку. Вона в розпачі. У неї ані грошей, ані друзів, крім хіба тих, що мешкають на нашому кутку. Я пообіцяв їй переговорити з вами, запевнив, що ви щиросерда людина і той наказ був якимось непорозумінням. Вона вже збулася того пса, через якого почалася вся ця морока, тож чом би їй не дозволити залишитися на місці? Як італієць італійця я прошу вас про таку послугу.
Синьйор Роберто вивчав молодика, що стояв перед ним. Це був чоловік середнього зросту, але міцної статури, селянин, але не бандит, хоч і настільки нахабний, що зараховує себе до італійців. Роберто стенув плечима.
– Я вже віддав квартиру іншій родині за більшу плату, – відказав він. – Не можу ж я тепер відмовити їм заради твоєї знайомої.
Віто Корлеоне ствердно кивнув головою.
– А наскільки більше за місяць?
– На п’ять доларів.
Він збрехав. Квартира, що виходила до залізниці, з чотирьох темних кімнат винаймалася вдові за дванадцять доларів місячно, і йому не пощастило витягти більше з нових наймачів.