Віто Корлеоне витяг із кишені жмуток паперових асигнацій і відділив від нього три десятидоларівки.
– Ось вам та надбавка за шість місяців наперед. Тільки їй не треба про це казати, вона горда жінка. Через шість місяців зайдіть знову до мене. Але ви мали б дозволити їй тримати собачку.
– Отакої! – визвірився пан Роберто. – Ти хто такий, щоб мені вказувати? Гляди, щоб сам не опинився серед вулиці на своїй сицилійській сідниці.
Віто Корлеоне здивовано підніс руки.
– Я лише прошу про послугу, та й годі. Ніхто не знає, коли він може потребувати друга, хіба ж не правда? Слухайте, беріть ці гроші як знак моєї прихильності й вирішуйте самі. Я зроду не наважуся суперечити. – Він утиснув гроші в долоню пана Роберто. – Зробіть мені таку ласку, візьміть гроші й обдумайте все як слід. Якщо завтра вранці ви захочете повернути мені гроші, будьте такі ласкаві. Якщо вам уже так хочеться виселити жінку з вашого будинку, як я можу вам перешкодити? Зрештою, це ж ваша власність. А якщо вам набрид той песик, то я вас теж цілком розумію. Я сам не витримую тварин. – Він поплескав пана Роберто по плечу. – Зробіть мені таку послугу, га? А я вже про це не забуду. Розпитайте знайомих у нашому кутку, і вони вам ствердять, що я вмію бути вдячним.
Але ж пан Роберто і так почав розуміти. Того вечора він усе-таки розпитав про Віто Корлеоне і не став чекати до наступного ранку. Тієї ж ночі він постукав у двері квартири Корлеоне, вибачився, що завітав настільки пізно, і прийняв склянку вина від синьйори Корлеоне. Він запевнив Віто Корлеоне, що вся ця історія – фатальне непорозуміння, що, безперечно, синьйора Коломбо може залишатися й надалі у своїй квартирі, ну й, що там балакати, хай тримає собі свого песика. Усі оті її сусіди платять мізерну плату, так чого їм ще й скаржитися, коли бідне цуценя який раз гавкне від нудьги. Наприкінці він виклав на стіл тридцять доларів і закінчив якомога щиріше:
– Твоя доброта, твоє бажання допомогти цій бідній удовиці засоромили мене, і я хотів би показати, що у мене також є ще християнське милосердя. Її плата й надалі залишається такою, як була.
Усі актори добре розіграли цю комедію. Віто доливав вина, послав по тістечка, тис панові Роберто руку й вихваляв його чуйне серце. Пан Роберто зітхнув і заявив, що знайомство з таким чоловіком, як Віто Корлеоне, повернуло йому віру в людей. Врешті вони насилу розпрощалися. Перепуджений пан Роберто, ще не вірячи у свій порятунок і відчуваючи, що тіло від переляку й досі труситься як драглі, зупинив таксі, дістався додому в Бронкс, заліг у ліжко і три дні не потикав носа до своїх житлових будинків.
Тепер у своїй окрузі Віто Корлеоне був «шанованою людиною». Про нього пішла слава як про члена сицилійської мафії. Якось один чоловік, що збирав у себе в умебльованому номері картярів, прийшов до нього й самохіть зобов’язався сплачувати щотижня двадцять доларів «за дружбу». Він лише просив його один-два рази на тиждень навідуватися під час гри, аби гравці зрозуміли, що вони перебувають під його захистом.
Власники крамниць, які мали мороку з молодими злодюжками, також клопоталися про його заступництво. Віто погоджувався й отримував належну винагороду. Невдовзі у нього вже був величезний, як на ті часи і на ту місцевість, прибуток – сто доларів на тиждень. Оскільки Клеменца й Тессіо були його друзями й партнерами, він частину грошей віддавав їм, навіть без їхнього прохання. Згодом Віто вирішив узятися разом із товаришем дитинства Дженко Абандандо за імпорт маслинової олії. Дженко вів бізнес – імпортував олію з Італії, купуючи за відповідну ціну і зберігаючи на батьковому складі. Дженко мав належний досвід у цій частині справи. Клеменца й Тессіо були продавцями. Вони навідувалися в кожну італійську продовольчу крамничку спочатку на Манхеттені, потім у Брукліні, а згодом ще й у Бронксі й переконували власників, що варто закуповувати лише олію фірми «Дженко пура». (З притаманною йому скромністю Віто Корлеоне відмовився наректи підприємство своїм ім’ям). Зрозуміло, Віто мав бути на чолі цієї фірми, оскільки він постачав переважну частину капіталу. До нього також зверталися в надзвичайних випадках, коли розмови Клеменци й Тессіо з якимсь крамарем ні до чого не призводили. Тоді Віто вдавався до свого неабиякого хисту переконувати.
Отже, протягом кількох наступних років Віто Корлеоне тішився життям невеликого бізнесмена, яке його повністю задовольняло. Він присвячував увесь свій час зміцненню комерційного підприємства за умов динамічної господарчої кон’юнктури. Він був відданий чоловік і уважний батько, проте настільки заклопотаний, що не міг приділяти родині багато часу. У міру того як олія «Дженко пура» перетворювалася на найпопулярнішу в Америці італійську імпортовану маслинову олію, його організація розросталася мов на дріжджах. Як кожний спритний гуртовик, він швидко побачив, що дуже вигідно підкошувати конкурентів меншими цінами й відсікати їх від споживача, переконавши крамарів менше закуповувати їхнього товару. І як всякий добрий бізнесмен, він прагнув монополії, вимушуючи конкурентів кинути цю справу або злитися з його компанією. Він почав свій бізнес майже без фінансового забезпечення і, не вірячи в рекламу, покладався лише на усну домовленість. Та й олія його, якщо говорити правду, була нічим не краща від товару конкурентів; отже, він не міг вдаватися до звичайних легальних методів конкуренції. Доводилось покладатися на особистий вплив та на репутацію «шанованої людини».