— Не очистилась іще наша земля од чужинецької скверни, добрий чоловіче: он на тому боці озера, заховавшись за дубами, зеленіє намет із півмісяцем на остриві. Там живе людоїд баскак Ахмет, від нойона Ногая з Пониззя присланий…
— Ахмет?! — розпачливо вигукнув Пантела, і його зойк зловісно відлунився в сосновій пущі.
Розділ одинадцятий
Не зуміли впору допасти до Сараю два найздольніші татаро–монгольські войовники: Телебуга із Суздаля і Ногай із Самарканда. Великий хан Батий не встиг іще гаразд упокоїтися в мавзолеї на околиці столиці, як ханський стіл посів спритний і в орді маловідомий темник Берке. Ногай примушений був зупинитися на Пониззі — подальшу його дорогу на захід перегородили тумени Телебуги, які тим шляхом, що його колись протоптав Батий, посунули у бік Хуста і Пряшева, минаючи окраїни угорських земель, щоб заволодіти серцем Польщі — Краковом й заснувати там новітню столицю світового ханства.
Князь Лев у Галицькій брамі визнав себе васалом хана Телебуги і за домовленням з ним подався із своєю дружиною Городоцьким трактом на Мостисько, щоб під Санчем з'єднатися з ордою і взяти Краків в облогу.
Звідавши про з'єднання польських і чеських військ на лінії між Бохнею і татранським Новим Таргом, втямив нойон Ногай, що крізь неї сам Телебуга без допомоги Льва Даниловича прорватися не зможе, — вирушив із своєю ордою з Пониззя на Львів, зайняв Високий Замок і, розставивши сторожові пости аж до Яворова, послав гінців навздогін Левові з наказом завойовника: негайно вертатися з військом до Львова, визнати Ногая своїм сюзереном, а суперника Телебугу залишити наодинці з польсько–чеським ополченням.
Князь Лев зрозумів, що може опинитися між двома вогнями — полчищами ворожих нойонів. Він квапно повернувся з дружиною до Львова, склав вірнопідданський візит Ногаєві, який ждав його в наметі на Високому Замку; Ногай прийняв від князя покору й, залишивши у Львові й на околицях залогу під началом баскака Ахмета, повернувся в Бакоту — столицю новітнього татарського улуса.
Телебуга дійшов до Санча, зупинився над річкою Дунаєвець й звелів напинати тут намети. Табуни бахматів розбрелися попасом по долині, згризаючи молоду траву, що поросла повесні з розталої землі; чекаючи підмоги зі Львова, ординці галайкали, їхні тягучі пісні, схожі на голосіння, долинали аж до Кракова й відлунювалися звідти брязкотом шабель та іржанням гуральських коней. Ті звуки навіювали на татар тривогу: львівська підмога не надходила, а самі вони не відчували сил устояти перед чесько–польським військом — татарські розвідники доносили Телебузі про незчисленні озброєні лави, розтягнуті півколом від Татр до гирла Дунаєвця у Віслу.
Нойон Телебуга сидів у своєму наметі почорнілий від непевності перед битвою з воями князів Лєшка Чорного й Вацлава Моравського, він зводив кущуваті брови аж під гостоверху кучму, й розкосі його очі зизувато бігали під навислими повіками; нойон вряди–годи зупиняв лютий погляд на поморщеному, немов квашене яблуко, обличчі бродника, який не відступав від свого покровителя, та й сам нойон не відпускав приблуду від себе ні на крок, маючи намір використати його для пертрактацій з галицьким князем. Він німо пронизував Ростислава підозріливим поглядом, ніби звинувачував його в тому, що зі сходу не долунював ні брязкіт зброї, ні тупіт коней, ані галас княжої дружини, лише від краківської межі чутно було бойові згуки.
Після цілоденної важкої мовчанки, коли вже ніч западала, а ранок мав прокинутися від трубних звуків ворожих сурм, схопився Телебуга з матраца, набитого верблюжою шерстю, й прошипів до самозваного галицького князя:
— То де ж ті полки шолудивого Лева, про які ти мені нагудів у вуха?
Мовчав Ростислав і тетерів від страху перед жорстокою розправою Телебуга, який на його очах велів ламати хребти розвідникам, котрі поверталися до стану нойона з поганими вістками — з Кракова, а з львівського боку — без звісток…
Позаду орди, з півдня, зловісно стриміли гострими шпилями засніжені кряжі татранського хребта, що протягнувся безкінечною стіною, яку ніхто переступити не подужає, — й притисне до неї орду вал чесько–польського ополчення, коли почнеться наступ з долини дворукавного Дунаєвця, яку мали, за домовленням з Телебугою, зайняти Левові полки.
В день Сорока мучеників, залучаючи собі на допомогу Господню силу, розпочали наступ союзні війська, і був то теж день магометанського весняного свята Навруза, в небесну міць якого ще не встигли увірувати вчорашні безвірники монголи.