Сільські мешканці називали збирачів податків «ахметками» — таке ім'я мав баскак, хоч його самого рідко хто бачив у вічі. Знали, що в зеленому наметі над озером задомонтарилася влада хана Ногая, але його теж ніхто не зрів. Мав він свій осідок десь аж над Смотричем на Пониззі — тож відхрещувалися поселяни від ханських посіпак хто чим міг: даниною, свяченою водою та йорданськими китицями на воротах.
Зрідка надходили із сусідніх сіл тривожні чутки. Хтось на сільській гутірці за дзвіницею біля страдчівської церкви розповідав, що бачив Ахмета в Домажирі у супроводі худого, мов кістяк, не схожого на татарина чоловіка, поморщеного, немов моховинок; розмовляв він зрозумілою мовою й показував баскакові на злісних неплатників. Їх хапали Ахметові опричники, і тих людей більше ніхто не бачив — нібито їх відводили на Левандівку, де монгольські кати хребти їм ламали. Але чи насправді так було, ніхто достеменно не міг підтвердити.
Після переходу Яворівським трактом стотисячної орди нойона Телебуги, котра, як стало невдовзі звісно, пропала в Татранських горах, люд полегшено зітхнув, позбувшись липкого страху: здавалось, здиміло татарське лихоліття з Галицької землі. Вийшли ратаї з плугами й боронами на ниви засівати ярі хліби, обчищувати в садах деревця, сіяти конюшинове насіння в озимину. В монастирському городі на південному схилі Сопітської гори, що спадала до Страдчівського озера, ченці саджали ярину, підв'язували до тичок хміль і виноградні лози для осіннього тиснення вина, що мало заяріти в золотих престольних чашах та в кришталевих збанках на трапезних столах у великі свята. А про татар і згадувати перестали.
Хто такий баскак Ахмет і чого можна від нього сподіватися, знав лише півчий Страдчівського й Володимирського храмів чернець Ісайя, вхожий до самого князя Володимира Васильковича як слагатель тропарів і кондаків, псалмоспівець і регент. Й радив йому князь, а через нього й страдчівській пастві — уникати сутичок із зайдами, щоб не накликав бува Ахмет ординських каральних загонів з Пониззя, й напоумлював князь служити тільки Богові. А ще переказав він ігуменові Миколаєві Конраду, щоб на свято Петра і Павла прибув до Любомля й забрав нові світські й церковні книги для переписування й розповсюдження по сусідніх приходах, бо ж лише світлом науки й віри можна буде освітити пітьму, яка запала на Галицькій землі.
…На свято Зіслання Святого Духа із столичного города Володимира прибув до Страдча в парокінному ридвані літописець і священик храму Святого Василія преподобний ієромонах Йов.
У вишиваному срібним шовком фелоні, в багряній митрі, із золотою панагією на грудях, був він з виду благородний і величний. Із плебанїї вийшов йому назустріч ігумен Миколай, схилився до руки старця і провів його до захристії, де благочестивий Йов мав відправити перед святою Літургією проскомидію; церкву заповнювали прихожани, й вийшов на хори до кліроса регент і перший півчий, чернець Ісайя.
Натхненна величним співом, возвисилась горі душа ігумена Миколая. Тиха радість діймала його, що вернувся до нього і стоїть ось поруч з ним вірний приятель Пантела Маломужний, якого настановив ктитором страдчівської церкви. І вгризалася в його думи тривога від невтішних розповідей друга.
Десь там, на Пониззі, чорніла стратована Подільська земля під небом — немов зневажена, зґвалтована незайманиця, і хто поверне їй молодість, красу і честь, хто вселить в людські душі надію на порятунок? Стоптав прочанин Пантела многі версти від Смотрича до Верещиці, втікаючи від мерзоти, яка пойняла люд на Болохівській землі, й шукаючи на те поради в галицьких монастирях. Та чи знайдеться й тут для отруєних чужинецьким напоєм лік, котрий врятував би народ від духовної загибелі?
Й думав теж ігумен про великих просвітителів Кирила і Мефодія, тезоіменитство яких в'єдино із Зеленою неділею відзначається… Що спонукало Кирила відректися від слави філософа при візантійському дворі, а Мефодія — від високої кар'єри войовника і присвятити своє життя для творення найціннішого дару людству, яке до них у пітьмі перебувало, — письма і мови, чинників, що відрізняють людину від тварі?