А таки врятували солунські брати болгарський народ від грецького засилля, ще й русичам дорогу до світла показали, то й повинні й ми піти услід за ними, чей не маємо права даремно споживати подарований нам скарб або закопувати в землю неоціненні таланти.
Ігумен підвів голову до церковної бані, яка десь там, у високості, єдналася з банею небесною, що таїть у собі Господню мисль, владу і науку, й бачив виписані на ній письмена, котрі йому, єдиному, належить відчитати. Й складалися букви в напутні слова, лише для ігумена зримі й чутні: не забувай молитов, які Господа хвалять, без них бо оскудіє твоя душа, проте пам'ятай, що бездумне повторювання молитовних стихів без зримого діла може прогнівити Бога, яко віра без діл мертва…
Тож подумав цієї миті ігумен Миколай про майбутню подорож до Любомля, де чекатиме на нього духовний учень Кирила й Мефодія, Богом народові даний, — руський просвітитель, волинський князь Володимир Василькович.
Ктитор страдчівської церкви Пантела насолоджувався церковним співом, однак і його душу визолювала трудна думка про те, що марно виглядати добра на цій землі, де за дубами над озером зачаївся в зеленому наметі найтяжчий, бо притаєний ворог. На бранному полі ворожий лик увіч зримий і супроти нього можна зібрати в собі всю внутрішню силу, щоб його побороти, але як уберегтися від укусу змії?.. Добре затямив Пантела, як баскак Ахмет проголошував бродника Ростислава князем віддертої від Галичини Болохівської землі; і рахманів, споєних отруйним кумисом, запам'ятав: одягали вони стуманілий народ у гамівні сорочки, волю їхню сковуючи. Не забував теж лакейського виду бездомного князя Ростислава — велика дяка Господу, що загубився він в угорських краях, хай би пам'ять по ньому навіки пропала!
Й немовби для того, щоб затінити в пам'яті гидкий лик зрадника, постав перед очима Пантели світлий образ послушниці з Мединського монастиря, вдови по Митусі — Зореслави, яка з'явилася йому колись на березі Лімниці й зникла, мов видиво, залишивши в душі Пантели свій благородний образ, що й донині в тямці не стерся. Подумав ктитор про Чудотворну Холмську ікону, яку Зореслава оберігає в монастирському тайнику, й постановив ще раз прийти до Медині й разом з послушницею ту ікону перенести до страдчівської церкви: хай народ припадає до неї й благає, щоб Матір Божа порятувала Галицький край.
Й ураз побачив ктитор, як з лівого боку царських воріт на новому іконостасі, Володимиром Васильковичем намальованому, піднеслася увись ікона із зображенням святого Іллі, попливла під церковну баню і зникла там, а після неї залишилося на іконостасі чисте місце — тож утямив Пантела, що то звільнилося місце для Чудотворної ікони, і, певне, це збагнули й прихожани: вклякнули разом перед іконостасом.
Тоді заспівав хор «Буде ім'я Господнє». Від луни канту заталаніли дзвони на дзвіниці й вихопилася у світ разом із своїм відгомоном найвища нута, несучи із собою заповітні слова — «Благословенне віднині і довіку!» То співав Ісайя, й коли його спів заціпенів під банею, немов чекав дозволу увійти до Господніх чертогів, Пантела побачив серед жінок осяйне обличчя послушниці з білою наміткою на чолі і впізнав її.
…До Мединського жіночого монастиря Святої Ірини дійшла чутка, що в Зелену неділю правитиме службу Божу в страдчівській церкві ієромонах Йов із стольного города Володимира. Послушниця Зореслава попросила в матінки дозволу піти до Страдча на прощу. Сама собі не признавалася в тому, що не віра спонукала її до такого вчинку, а незгасна пам'ять про шлюб з Митусою у це велике весняне свято: двадцять літ тому вона, русалкою ставши, закликала коханого в молоде жито для солодкого гріха.
Слухала голос отця Йова, який перед престолом творив молитву: «Достойно і праведно єсть Тебе оспівувати, Тебе благословляти, Тебе хвалити, Господи, на кожному місці владичества Твого», — ревно, крізь сльози повторювала за отцем благодарні слова, а в думці бриніла зовсім інша пісня, яка колись до земної любові закликала, — «Ой летіла пава, у садочку впала, та прийде до мене той, кого покохала», а Митуса гасав на коні скраю ниви, зупинявся, прислухаючись до співу русалки, й, побачивши її, пришпорив коня й потонув у житньому дунаю. Дівчата на межі ниви, із заздрощів мліючи, виспівували молодим хвалу, а він палко кохав русалку в житі, а потім на руках виніс її, розплетену, без рутвяного віночка…