Й досягнув нарешті отець Йов з полички щойно оправлену монастирськими інтролігаторами, з тиснутими зо лотом буквицями найдорожчу для ігумена Миколая книгу, яку він колись, ще не знаючи їй ціни, вкинув з іншими книгами до мішка в келії святого Антонія… Над Дніпром уже іржали татарські бахмати й ревіли верблюди, а чернець Миколай з повним міхом книг пробирався Дальніми печерами до Святошина, щоб звідти податися на захід й назавше покинути золотоверху столицю Русі.
Ігумен ревниво придивлявся, як ієромонах Йов гортає листок за листком «Київський літопис», й з–під навислих брів світяться від захвату його очі. Й сталося те, чого найбільше боявся Миколай: рука Йова разом з книжкою рвучко звелася вгору, й він вигукнув:
— «Слово»! «Слово о полку Ігоревім»! Так що ж це ти, благочестивий Миколаю, — докірливо похитав головою Йов, — тримаєш у тайні такий скарб, мов той несвідущий отрок, який батьківський талант закопав у землю? Це ж, мабуть, єдиний на нині список «Слова», що його сто років тому невідомий бард прорецитував, приграючи на гуслях, в хоромах князя Святослава III — на бенкеті в честь повернення з половецького полону нефортунного Ігоря Святославовича!
Ігумен німував у турботі, що преподобний Йов забере із собою неоціненну книгу, хоча й усвідомлював, що було б краще, якби цей єдиний примірник «Слова» зберігався в столиці, а не у провінційному монастирі. Та розлучатися з таким добром було йому невміч, він простягнув руку, щоб забрати в ієромонаха книгу, вартість якої збагнув до кінця ще тоді, коли півчий Ісайя проспівав «Плач Ярославни».
Йов зрозумів тривогу ігумена й поквапився його заспокоїти:
— Цю книгу повинен побачити князь Володимир Василькович: він доведе її до належного вигляду, перепише й поверне тобі, будь певний.
Й подався ієромонах Йов до ридвана з книгою під пахвою.
…За два дні до світлого празника Петра і Павла із Страдчівської гори спускалися крутим схилом до Яворівського тракту на чорних мулах три вершники: ігумен Миколай і чернець Ісайя — в куколях і довгих рясах — та ктитор Пантела Маломужний у згрібній свиті — радше на ратая, ніж на паломника схожий. Стелилася їм неблизька дорога до літньої резиденції волинського князя — в Любомль, їхали мовчки, всіх діймала одна важка турбота.
Про те, що було причиною їхнього неспокою, звелів ігумен півчому Ісайї записати згодом у патерик таке…
…Найменші дзвони скрадливо заталаніли на дзвіниці церкви Різдва Пресвятої Богородиці, сповіщаючи про закінчення всеношної. Ченці розійшлися по келіях, а ігумен Миколай, скинувши в захристії богослужебне облачения, подався на плебанію, щоб перечитати те, що записав Ісайя з його розповіді напередодні: хай би ніяка блудна думка не вкралася бува в патерик.
Помітив, що віконце в плебанії чомусь синіє й світляні сполохи мерехтять на шибці — певне, забув загасити свічку, коли йшов до церкви на всеношну. Господи, таж так і до пожежі недовго…
Ігумен додав кроку. Почув, як у бібліотечній кімнаті щось грюкнуло й тихо рипнули двері, він підбіг до входу й на порозі зіткнувся з людиною, що намагалася вислизнути з приміщення й зникнути в темряві. Ігумен схопив чоловіка за руку, скрутив її до хрускоту в лікті, завернув до кімнати, де на столі ще пломеніла свічка, приглянувся до непроханого гостя й охнув з подиву. Був то вельми побожний боярин Кмита Судиславич з ростоцького хутора, обгородженого високими кам'яними заборами, куди втекли від Данилової розправи уцілілі бояри після битви під Ярославом. Ігумен бачив Кмиту на початку відправи — ревно бив боярин у притворі поклони, однак на «Вірую» його вже в церкві не було…
— Ти як тут опинився і що загубив у моїй книгозбірні? — суворо запитав ігумен боярина, який ніби до плачу скривився й зігнувся, наче на коліна збирався впасти; при цьому він запобігливо зазирав ігуменові в очі й, не побачивши в них справжнього гніву, задебелів:
— Це ж бо я запрагнув до твоєї мудрості причаститися, адже мовлять миряни, що вельми кебетний єси — богослужебні книги переписуєш, а світські сам твориш, де ж бо ще знайдеться такий любомудр у нашому краю… Та я захотів прочитати бодай одну сторінку у твоєму манускрипті, щоб крихту твоїх знань для себе почерпнути…