Ігумен Миколай умить збагнув боярське крутійство, однак не міг ніяк собі пояснити, для чого цей пройда конче хоче дізнатися, що записано в патерику й кому ігуменову таємницю намірився оголосити? Й подумав, що варто, аби Ісайя якось ускладнив почерк, бо ж, як видно, комусь конче хочеться знати, які відомості про нинішні події задумав ігумен передати для пам'яті у віках, і хтось то боїться, що про його неправедні діла дізнаються люди в далекому майбутньому…
Тільки про це подумав ігумен, як перед очима постав на кістяка схожий бродячий князь Ростислав, якого запам'ятав ще з тієї пори, коли вперше побачив його на учті в князя Василька Романовича ще за Батиєвих часів, а нещодавньої Зеленої неділі впізнав негідника в тлумачеві баскака Ахмета.
Ігумен зариґлював двері, силоміць посадив боярина на лавицю й звелів йому розповісти всю правду, хай би для цього спотребилася не одна ніч, а всі напроліт ночі Петрівського посту.
…Мешканці боярського хутора в Розточчі ледь не щодня чули розпачливі крики, які долинали з Левандівки: татарські опричники приводили на плаху провинених і страчували. Страченців хапали біля сільських церков, куди стікалося все більше й більше прихожан молитися до білих прогалин з лівого боку іконостасів, які чудом з'явилися у всіх храмах на місці ікон святого Іллі: люд увірував, що на тих порожніх місцях з'явиться лик Чудотворної Божої Матері, як колись у Холмі на валу, й порятує вона Галицький край від татарського лихоліття.
Опричники заходили до церков, ставали у притворах й прислуховувалися до упоминания на святцях імен духовних отців, й коли священики імені хана Ногая не згадували, ловили на виході тих молільників, які найретельніше били поклони перед царськими вратами, й відводили їх на плаху.
З кожним днем карателі ставали жорстокішими, й бояри, чуючи лемент мордованих, тремтіли в тривозі: татари — люд темний, не завжди розрізняють, де кмет, а де боярин, й скоріше чи пізніше прийде черга й на них. Тож дізнавшись, що все те лихо заправляв не хтось там, а бродник Ростислав, якого колись на Пониззі найменував васальним князем баскак Ахмет, — вирядили до татарського стану над озером найповажнішого боярина Кмиту Судиславича, щоб той попросив баскака ще раз підтвердити високий титул Ростислава, — свій як не заплаче, то хоч скривиться…
Ростислав перекладав баскакові те, що говорив Кмита, а той лише скоса поглядав на бродника, ніби й не про нього йшла річ, й віддано, з готовністю вірно служити, заглядав у вічі Ахметові, який крізь щілини між повіками сторожко пазив за боярином, наслуховуючи, де в його словах справжня покора, а де хитрощі — був він і до підступності готовий, чей від цього народу щирості марно сподіватися. Однак баскака щораз то більше зацікавлювала й водночас насторожувала бояринова мова.
— Високодостойний еміре, — говорив Кмита, — ти, немов дзеркало, відбиваєш волю богоподібного хана Ногая і його могутністю управляєш Руським краєм — влада твоя безмежна. Проте не кожен підданий так думає, а що він мислить чи замислює, може достеменно відати не повелитель, а васал, який добре знає не лише мову рабів, а теж їхні звички, добрі й лихі наміри. Хан Ногай і ти маєте такого вірного слугу в нашому краю: це родовитий нащадок руських князів Ростислав Михайлович, який не раз засвідчував свою слухняність Золотій Орді. То хай би милостивий і достойний емір Ахмет ще раз оголосив Ростислава князем галицького улуса і сповістив про це підданому люду ханською грамотою… А стане князь твоєю правою рукою, еміре, твоїм троєперстієм, що натягує тятиву лука: ти лише надумаєш випустити стрілу, а він уже знатиме, куди маєш цілитися. Й тоді піддані охотніше понесуть щедрі дари ханові…
Баскак уважно слухав боярина, та при останніх його словах наче терпець йому урвався:
— То як це ти собі мислиш, рабе, ми ще й ласки маємо у вас запобігати?
Він це сказав уголос, а по хвилині широко, як тільки міг, роздер повіки й додав, спопеляючи Кмиту лютим поглядом:
— Ми не за тим прийшли до вас, щоб узяти, що нам дасте, а для того, щоб у вас зосталося стільки, скільки ми залишимо!
Баскак засовався на войлоку, підібгав під себе ноги і, зручно вмостившись, заговорив, погрозливо підвівши вгору вказівного пальця:
— Ви хочете мати свого князя? Що ж, ханові не важко таку ласку вам учинити. Навіть двох чи трьох, у вашому краю владострастними хоч гать гати: кожен десятий ладен надіти на голову княжий вінець. А нам не жаль… Адже всі ви будете сяк чи так іграшками в руках сонцеликого правителя. Ви ж не втямили одного: татарська орда прийшла до вас навічно. А те, що ми затрималися в передгір'ї Карпат, — то лише мить у нашому світовому поході. Сила орди в тому, що вона постійно самооновлюється. Загинув Телебуга — став удвоє дужчий за нього Ногай. Забере до себе Аллах Ногая — два нові хани стануть на його місце. Орда ж невпинно подвоюється за рахунок завойованих народів. Ви теж татарськими людьми колись станете… — баскак замислився, побожно звівши до неба очі. — Доля полюбила нас й віддала навічно весь світ у наше володіння… Минуть віки, й нова орда з'явиться — як не в кожухах вовною навиворіть, то в суконних свитах і з іншою, нині ще не відомою зброєю увійде вона в краї, в які нам не вдалося увійти, й допаде вона, допаде до останнього моря! Ви ніколи не будете вільні — кожне нове ординське утворення буде сильнішим і для вас жорстокішим… Ваш темний люд увірував нині в силу Чудотворної ікони й ринув до церков молитися, а новітня орда ті ваші церкви поруйнує, грецьким вогнем спалить, у стійла для худоби перемінить. Ніщо й ніколи не врятує вас від орди! То навіщо вам нині князь, коли завтра про такий титул забудуть ваші нащадки: зігнуть вони свої шиї в ярмі й наввипередки славитимуть новітніх ординських правителів! На цьому баскак обірвав свою мову й, блимнувши на Ростислава більмами, що викотилися з–під повік, нахилився до нього, обдав його зловонним запахом прокислого кумису й спитав: