— Ти хочеш стати галицьким князем? Гаразд, ми Льва Даниловича схопимо, переламаємо йому хребет, і він з лева в паршиве кошеня переміниться, тебе ж впустимо у львівський Нижній Замок — владарюй! Тобі лише аби крихту влади запосягнути: тут чи в Мачві, або ж навіть серед сибірських дикунів! Але як заплатиш за корону? Нам нині твоя плата ще конче потрібна: зроби так, щоб твій народ відрікся від церкви, цього ми самі домогтися не в силі. Усіх не перевишаєш, голови всім не постинаєш, хребти не переламаєш, народ доти залишиться для нас і для тебе небезпечним, поки молиться до незримої Чудотворної ікони. Як ти відбереш у них ту віру, яким напоєм витруїш її?
Відхилившись від Ахмета, щоб не вдихати в себе запаху кумису, Ростислав ураз ніби отямився від зливи Ахметових погроз і вигукнув:
— Я знаю, як це зробити! Тільки запевни, що хан Ногай найменує мене князем… Ми споїмо народ завороженим шаманами кумисом, як це зробили ви з болохівським людом на Пониззі!
…Боярин Кмита розповідав ігуменові все по правді й невинно заглядав йому у вічі — мовляв, хотів лише добро вчинити: треба ж якось заглагоїти баскака, який що не день, то більше звіріє, й мовлять очевидці — четвертує страчених і для постраху розвішує шматки людських тіл на палях при дорогах. А хіба ченцям і самому ігуменові не загрожують татарські розправи?
Ігумен Миколай з тяжким докором дивився на боярина й відчував, що не все ще сказав Кмита. Спитав вимогливо, чекаючи правдивої відповіді:
— З яким наміром ти сюди закрадався, яко тать? Й певне, не перший раз… Навіщо здалися тобі мої записи?
Відказав Кмита, блукаючи поглядом по долівці:
— Ростислав звелів мені відчитувати твій манускрипт й доповідати йому, що в ньому написано. А навіщо це йому, знає лише він…
— Я цього й сподівався: не кожна людина може втриматися від поганих вчинків, але кожний негідник боїться злої слави… Й просив тебе Ростислав викрасти мій патерик?
— Такого мені не наказував…
— А тепер признайся, як на сповіді, — ігумен поклав руку на плече бояринові. — Ті корчми з кумисом, до яких нині внадилися не лише пройдисвіти, а й чесні кметі — напиваються там татарської отрути, валяються на муругах, глузд втрачаючи й Ахмета славлячи, — ти їх понаставляв що десять верст на перехрестях доріг?
— Ні, то староста боярського хутора Доброслав Домажирич так розпорядився: яток набудував, а слугам наказав кумис туди доставляти.
Й тягнуться вони щодня на Левандівку до Ахметового маєтку, тарганячи за собою тачки з порожніми бочками; у стійлах, де татари кобилиць тримають, наповнюють їх кумисом; старий шаман, на каракатицю схожий, з довгим аж до п'ят рудим волоссям щось там пробурмотить над пійлом, а потім слуги розвозять бочки по корчмах…
— Бузувіри! — застогнав ігумен. — Кара від людей і від Бога впаде на вас!.. Иди геть, боярине, і кайся: може, Господь зарахує тобі сьогоднішню сповідь при твоєму покаянні…
…Ігумен Миколай, півчий Ісайя і ктитор Пантела вже поминули Яворів і Белз, перебрели Стохід і Тур'ю, залишаючи ліворуч стольний город Володимир, що підпирав небо вежами княжого замку й мерехтів золотими банями церкви Святого Василія. На другий день мандрівники вже досягли тихого й милого князеві Володимирові Васильковичу містечка Любомля.