— Знаю, князю, що ти вже дізнався, яке лихо впало на наш край, і ми до тебе за порадою: лише ти зможеш нам допомогти.
Й коли подорожні, з дозволу князя, повсідалися на бічній лавиці, Володимир Василькович повів таку річ…
— На кожну отруту знаходиться протиотрута, токмо треба вміти знайти… А де ми звикли її шукати — у змовах, підступностях, а ще в ратних битвах. І спільників, охочих для воєн, знаходимо. Але чи може дійняти наш біль чужинців — хоча б цих достойників, які тут сидять? Таж ні… У них свої болі, й кожен має їх доста. Й коли вони допомагають нам оружно, то дбають передовсім про себе. Але є й інша зброя проти лиха, і вона не за межею, а дома. Мій учитель співу незабутній Митуса визбирував серед свого народу такі словесні перли й такі пісенні звуки, які здатні розворушити родиму душу й витруїти з неї зневіру, страх і байдужість — немов ті дзвони, вилиті в галицьких ливарнях, які звуком розганяють чуму… Умів Митуса почути найсокровеннішу нуту у великодніх, різдвяних, весільних чи то похоронних піснях, й записував їх умілець у ірмологіони — для нас, наче відчував свою кончину. А наш соловій чернець Ісайя відчитав ті нуги й може він нині співати живі Митусині пісні й знешкоджувати ними чужинецьку отруту, яка в непам'ять людей заганяє, вбивати байдужість — мов той великодній дзвін чумну заразу…
Пантела позбувся хвилевого зніяковіння, посміливішав і в простоті своїй несвідущий щодо правил в розмові з людьми, чином вищими, перебив князя:
— Нам може допомогти тільки Чудотворна ікона Божої Матері, яку намалював сам апостол Лука, — вона колись врятувала хол мчан від татарви…
— Піп у дзвін, а дідько в клепало… — проказав тихо ігумен до Пантели, невдоволений його непоштивим втручанням у княжу мову. — Негоже, Пантело, малому великого повчати.
— Не сердься на нього, отче Миколаю, — промовив князь, почувши ігуменове зауваження. — Він згадав легенду, а легенди — то друге наше життя… Ніхто ж, наприклад, не вірить, що воєвода Дмитрій підняв на списа Золоті ворота й закинув їх у Царгород. Проте цей переказ живить надією серця людей, допомагає їм терпеливо чекати кращої долі, рятує їх від занепаду духа… А Чудотворна ікона, навіть якщо вона десь і зберігається серед людей, стала теж легендою — її з'яви в церквах чекають віруючі. І коли таке чудо станеться, то й надалі ікона залишиться легендою, яка в яву перемінилася для утвердження віри… І я знаю: Чудотворний образ Божої Матері засвітиться колись перед очима руського люду, бо ж намалював її не Лука, а наш славний ізограф Алімпій — з роду руський, про що сказано в Києво–Печерському патерику. Й створив він її не пензлем, а Словом, коли вже не міг тримати в пальцях ні вапниці, ні кисті. Словом! Воно стало нині нашою протиотрутою, й ми не лише з мечем маємо вирушати на прю із забродами, а й з гідною річчю. Мечі харалужні поламаються в битвах, і з часом іржа перемінить їх у червоний пісок, а Слово назавше залишиться в пам'яті народу, мов напис, видовбаний в камені. Зчахне трава, висохнуть дерева, чорнозем стане мертвою глиною, й навіть якщо народ втратить державу й воїни ізгоями стануть — Слово, у мелодію загорнуте, вічно будитиме сплячих і бодрим не дасть заснути!
— Дозволь мені, князю, висловити свою думку, — підвівся з лавиці ігумен Миколай. — Я здогадуюся, про чиє ти Слово мовиш… Невідомий скальд — нащадок Бояна й попередник Митуси — залишив нам «Слово о полку Ігоревім», до якого півчий Ісайя склав свій піснеспів. Дозволь йому виконати хоч одну пісню із «Слова».
— Не одну піснь, а всю величну ораторію вчуємо нині, — відказав князь. — Іди, Ісайє, в гридницю — там музиканти вивіряють міцність струн і силу дуд. Поклич їх до моєї світлиці.
Коли Ісайя вийшов, спитав князя улюблений його братанич Мстислав, син Данила:
— Ми всі говоримо про Митусу так, ніби він нині ще серед нас. А бачив його тільки ти один. Ким він був для тебе?
— Душею! — відказав князь. — Постава його вражала чоловічою красою, а пісню ангельську творив. Певне, вмів слухати голоси херувимів і їхніми тонами наповнював восьмигласні кондаки. Митуса поєднував слово з мелодією так, як добрий маляр насичує вапняну стіну фарбами, творячи фрески. Його гимни — то найвищий прояв людського духа — молитви, прохання, розкаяння… Він знав, що гимни мають не меншу, а може, й більшу силу, ніж маршові пісні, й виплекував ними в ратників мужність, сильнішу за крицю, й тому вої з його піснями перемагали в битвах…
І знову, не чекаючи княжого дозволу, заговорив Пантела урочисто, ніби молився перед престолом:
— Тому й смерть його благословенна, й не на тюремному подвір'ї повинен покоїтись його прах, а на високій горі в Галицькому краю, щоб народ в кожну трудну мить міг приходити до нього й утверджувати своє і його вічне буття…