— Славен Господь, який добром і мудрістю наділяє наш люд, — тихо промовив сам до себе князь.
Утім з двору долинув веселий дзенькіт струн, тугий голос дуд, солов'їний свист сопілок, брязкіт мідних тарелів й гупання бубна — то йшли з гридниці до княжої світлиці музиканти й піснярі. Попереду крокував бубніст й лупцював квачем по лункій шкурі, за ним ішли гуслярі, дударі, трумбетники, сопілкарі та цимбалісти, а півчі, певне, для того, щоб перед виконанням ораторії продерти горла, затягнули скоморошної:
А бубніст після кожного куплету ще дужче вдаряв квачем та приспівував:
Сивобородий, мов старозавітний пророк, ієромонах Йов ішов позаду музикантів, дозволивши їм по–своєму веселитися, поки не пасе їх княже око. Та ось вартовий гридень відчинив навстіж двері світлиці — і враз стишилися музиканти й замовкли піснярі, поставали перед гостями й не відводили очей від князя. Володимир Василькович подав знак рукою, дозволяючи музикантам і співцям розпочати ораторію.
Тоді залунав чистий голос півчого Ісайї, що відбився від хоромних склепінь подвоєним відгомоном, мелодія щораз густіше помножувалась, нібито співав не один півчий, а восьмигласний клірос партесним хором, в якому відчувались гласи ангелам, Предтечі, Богородиці, апостолам і померлим — злетіла до небес молитва, кантом Божій Матері розпочався світський піснеспів:
Коли молитва стихла, вийшов уперед з гурту півчий Ісайя, сів на стілець й, поклавши на коліна тридцятиструнні гуслі, забігав по них пальцями, голосячи похвалу Боянові, котрий не десять соколів на стадо лебедів пускав, а віщі персти на струни клав, й вони самі князям славу рокотали…
Музиканти грали, спів і струнні звуки зливалися в єдине суголосся, — й пролунала вимога співця до роз’єднаних князів, слізна просьба бризнула із струн гуслів до властелина, який може Дон шоломами вичерпати: вступися, князю, за кривду сего времені, за землю Руську!
І вже сльози бризнули з очей співця, потекли солоні струмки по його щоках, та чи побачив їх той князь, який мав би лютим звіром скочити опівночі?
Й не переводячи подиху, просив співець іншого князя, котрий високо сидить на золотокованому престолі й угорські гори підпирає своїми залізними полками: вступися і ти, господине, за землю Руську!
Не почули, певне, князі молінь півчого, бо заголосила кривдно пісня, в черленій крові скупана: вже ж бо Сула не тече срібними струями, болотом взялася — о, стогнати тобі, Руська земле, споминаючи прежні времена і прежніх князів своїх…
Змовкла пісня, стихла музика, й промовив Вацлав Моравський до князя Володимира:
— Яке серце не здригнеться, вчувши такі слізні нути й гіркотою струєні слова, княже? Пісня ця, яка і молитвою, і розпачливим криком єсть, не дасть загинути твоєму люду. Князі, котрим несть числа у вашому краю, колись забудуться, а з усіх властелинів народу руського навіки зостануться у його пам'яті лише володарі духа, і першими серед них будуть бояни. А Митусу вашого назвуть господином душ. Ось він сидить над гуслями із сльозами на обличчі й непокірною іскрою в очах, — показав Вацлав Моравський на півчого Ісайю. — Чому ти правиш заупокійну по Митусі?
— Якщо пісня жива, то й співець не загинув, — відказав князь, і звернувся він до музикантів і співця з такою річчю:
— Невідомий бард залишив нам слово і пісню. Ідіть із ними по всьому краю, розходьтеся й будіть людей, чужинецькою блекотою вражених. Хай рознесеться між народом многоголосся цієї величної ораторії — стане вона гимном нашого народу, його невмирущою мовою. Та в гимні не лише скорбота має звучати, а й бадьора нута!
І вдарили тоді музиканти ще раз по струнах, й послав співець величну пісню до небес про те, як бризло море опівночі, свиснув Овлур над рікою, а князь соколом летить з полону на волю. Й співають діви на Дунаї, а голоси їхні в'ються через море до Києва, славлячи князя і народ…
Розділ п'ятнадцятий
Гей та загуділи дуди, забриніли гуслі, загупали бубни княжих музикантів на церковних майданах — від Волинської землі до Галицької, князів, бояр, кметів та ремісників до єдиного гурту зазиваючи, про велике лихо їм нагадуючи й надію на порятунок даруючи.