Й зі скрухою згадав князь Лев свого стриєчного брата Володимира Васильковича, який у Любомлі, кончину свою відчувши, заповів у тестаменті Волинь не йому, а братові Мстиславу…
Бо ти, Леве, вражений жадобою влади, підняв меча вище любомудрія і любові, ти кров заради крові проливав. За що позбавив життя праведного литовського князя Войшелка, хресного батька твого сина Юрія? Та лише за те, що він, прийнявши схиму, заповів Литовську землю не тобі, а твоєму братові Шварнові. Чому ти забув про благородну злагоду твого вітця Данила з Васильком? А хіба не заради влади ти хлібом привітав татарина в Галицькій брамі й провадив за уздечко Ногаєвого коня, вирушаючи з ним на лови? То я не заповім тобі навіть жмутка соломи із сінника, на якому сплю, — не те щоб Волинську землю віддати… Ти один винен, що занепадає наша держава: якби зі мною спрягся, то ми б разом збудували її — міцну зброєю і духом, а так обидва програли: не може жити тіло без душі, й душа без тіла немічна…
У тяжких думах супроводжував князь Лев процесію: тисячолюдна ріка вливалася на хресну дорогу, яку колись у своїй уяві проклав ігумен Миколай.
А він стояв тепер на Страдчівській горі біля церкви з хрестом у руці: зустрічав новітнього володаря людських душ, а земний володар стояв біля церковного цвинтаря на Підзамчі без княжої митри на голові.
Священики правили литію над домовиною Співця, розливалося по краю голосіння «Со святими упокой», а коли на майдані виросла висока могила, Ісайя сотворив останню Митусину пісню, проспівану ним перед смертю.
Підхопив пісню весь люд: зміцнюючись духом, перемінювався цієї миті з натовпу в народ.
Тихий схлип сплеснув над майданом: мовчки і в сльозах співала Зореслава свою дівочу пісню, коли, русалкою ставши, в житі від Митуси ховалася.
— Спить пан Іван, — прошепотіла вона, діткнувшись долонею до руки Ісайї. А по хвилині промовила, дивлячись зеленими очима йому у вічі: — Ти повернувся до мене, Митусо?
— Хочу бути завжди з тобою, Зореслава.. Завтра поїду до Любомля й зречуся перед ієромонахом Йовом чернечої обітниці.
— А що мені робити з моєю обітницею мужеві? — спитала сама себе Зореслава й додала по хвилині: — Чи Бог не затівається на нас, Ісайє?
Над озером, де стояв намет баскака Ахмета, стирчало голе кілля, й полегшено зітхнув ігумен Миколай, подумавши, що жертвою Співця очистилась Галицька земля так, як окупився світ Христовими муками.
Та не знали ні ігумен, ні ктитор, що жертовний камінь ще не наситився кров'ю…
Розділ сімнадцятий
Останні листки патерика були записані вишуканою в'яззю — письмовець був вправний і освічений, й це остаточно переконало отця–професора Конрада, що списував патерик півчий Ісайя. Та й нікому більше було записувати. Свідком останніх подій у Страдчівському монастирі міг бути тільки він.
…Другого дня після перезахоронения праху Митуси очищений від провини за смерть Співця і прощений за відступництво народ розійшовся по домівках.
Й коли у Страдчі залишилися лише робітні люди, котрі вздовж хресної дороги, яку проклав багатолюдний хід з домовиною від Розточчя до храму, вкопували хрести на дванадцятьох мученицьких стаціях, сталося нечуване лихо, яке волало до неба о помсту.
Втомлені майстри відпочивали літньої ночі на м'якій моховій повсті у Язвинівському яру, а ченці й ігумен Миколай спали в печерних келіях. Тоді наляканий багатотисячним походом баскак Ахмет темної безмісячної ночі допав до стійбищ опричників на Левандівці й вирушив з ними до протилежного схилу Страдчівської гори, де над річищем Верещиці зяяла чорна нора виходу з печери. Баскак послав бродника Ростислава до печерного входу над озером, той тихо прокрався туди, яко тать, зариглював дубовою балкою печерну браму, а тим часом опричники понаносили до вхідної нори сухого хмизу й запалили.