Й ніхто серед ночі не почув ні стогонів, ні криків стражденців, глухли їхні зойки в печерній темряві, й лише вранці повіяло на робітних людей смородом згарищного диму, що просочувався з печери крізь щілини в брамі, — й запізнилися вони з порятунком.
Поруч з могилою Митуси виросла друга, в якій захоронили ченців, задушених димом, а перед брамою печери забовваніла голова монаха Ізидора: повернувшись із сіл, куди ходив за ялмужною для монастиря, не міг витерпіти жалю за погиблими й, щоб відмолити за них гріхи, чого вони не встигли сповнити, знову закопав себе в землю й третього дня перед сходом сонця сконав у покутних молитвах.
Згодом прийшла до Страдча чутка, що Ахметова орда опричників, полишивши нефортунного князя Ростислава напризволяще, по дорозі на Пониззя спалила Мединський монастир, вирізала монахинь, а потім, наздоганяючи нойона Ногая, який після смерті хакана Берке квапився до Сараю, щоб посісти престол Золотої Орди, пустила з димом Синєвидненський монастир та храм Святого Михайла в Бакоті.
Розлючені таким бузувірством страдчівські кметі рушили з косами й сокирами на боярську слободу в Розточчі, потрошили заборола, бояр, які не встигли втекти, повбивали й палаци пустили з димом, звідти подалися на Левандівку, змели татарські намети й халабуду, з якої зник невідомо куди бродник Ростислав, й залишили тільки шибеницю на вигоні як знак татарського лихоліття.
На спорожнілій Страдчівській горі стало моторошно тихо, лише вітер свистів у соснових верховіттях і плюскотіли хвилі на озері.
Біля могил Митуси й ченців на досвітках і надвечір'ях непорушно, немов статуя страдниці Рахілі, стояла Зореслава, уста її ворушилися, та ніхто не чув молитов Митусиної вдови, та й нікому було їх чути.
…У спальній хоромині літнього княжого палацу в Любомлі на сіннику, білою бараницею вкритий, лежав волинський князь Володимир Василькович, якому Господь відлічував останні миті. За час повільного згасання встиг князь роздати дружинникам, які втратили коней у битвах з ординцями, стада найкращих аргамаків, а працьовитим кметям — мисливські угіддя, зняти данини й повинності з міщан Городла, Сарн та Ковеля й віддати з княжої скарбниці золоті злитки на церкви й монастирі у Ківерцях, Острозі й Славуті.
У княжому узголів'ї стояв печатник Серафим й підбивав умираючому під голову пухові подушки, витирав рушником піт, що виступав на чолі сивими краплями й стікав по щоках, гублячись разом із слізьми в глибоких ритвинах.
Володар Волинської землі покидав білий світ без боязні, однак давкий жаль діймав його серце, що не зумів за життя скористатися повнотою княжої влади: був він ніби орлом з підбитим крилом, що не мав моці набрати в польоті належної висоти. Князь пильно дивився на ікону, яку малював півжиття, а нині звелів повісити на чільній стіні, щоб мати її перед очима, і аж тепер втямлював, що для твердості державних законів й величі Христової науки, а теж для пам'яті про богоугодні діяння святих мужів, які ось схилилися над новонародженим Божим Сином, потрібні не лише мистецький хист і щирі молитви, а й булатна зброя; подумавши про це, звелів князь печатникові, запізно вельми, покласти поруч нього на ложе меча, якого повинен був за життя хоч вряди–годи брати до рук замість пензля й вапниці.
З правого боку княжого ложа стояв стриєчний брат Володимира його улюбленець Мстислав Данилович, який нарешті позбувся сум'ятливої непевності свого становища, отримавши на руки княжу грамоту з передсмертним заповітом: «Се я, князь Володимир, син Василька й онук Романа, передаю всю Волинську землю разом з городом Володимиром моєму стриєчному братові Мстиславові».
Вручаючи цю грамоту молодшому братові Данилового первістка Лева, князь помітив на щойно стурбованому й захмареному обличчі Мстислава грішну втіху, вдоволення і пиху — й непрошений сумнів закрався у князеву душу: а чи не краще було віддати Волинь хай і пожадливому до влади й знікчемнілому в покорі перед чужинцями, та все ж войовничому й хороброму Леву — чей Мстислав ще не сягав головою до кінського живота й плакав зі страху, тримаючись за батькове корзно, коли Лев розчереплював голову баронові Фільнію… Але тут же відігнав від себе підступні, що враз душу скоробили, мислі: чи ж можна було віддавати край у руки холопством ураженому самолюбцеві, який підносив ханові хліб–сіль, ще й бахмата ханського водив за уздечко! Та знову, незважаючи на ненависть до Лева, впертий сумнів навально вдирався в мозок князя: а хіба великий король Данило заради порятунку рідної землі не обманював і себе, і ворога? Й чи до таких хитрощів буде вдатний Мстислав Данилович?