…А сусідка мала чотирьох дітей, то найменшого зарізала, зварила, трьох старшеньких нагодувала, а сама вибігла з хати й дико кричала по селу: «Заріжте одного, щоб жило троє!» її схопили ґепеушники, забрали, та вона вижила, бо в тюрмі не давали з голоду вмерти, однак до розуму більше не прийшла…
…З усіх сільських церков комори та стайні для корів поробили, а в деяких влаштували клуби для танців, де бісилися ті, яким у нагороду за нашу голодну смерть давали харчовий пайок…
…А в Києві поздирали золоту бляху з Михайлівського собору й до Москви забрали, а храм висадили в повітря динамітом…
Й замовк чоловік, ні слова більше не сказав. Зореслава сиділа на ослоні німа й розтерзана неймовірним жахом, про який тільки почула, а хтось, кого Господь милував, мусив те все пережити. Та небагато живих залишилося в селі: колгоспні гробарі виїздили возами, завертали до дворів, підбирали трупи, вивозили за село й скидали там до виритих ям.
Про це вже розказала стара вдова, яка вкотре слухала розповідь Райського.
Й спитала Зореслава:
— Хто ж були ті люди, які такий содом чинили?
Довго мовчав утікач з Раю. Не дочекавшись відповіді, Зореслава подалася до дверей, і тоді наздогнали її слова нещасного чоловіка, Райським прозваного:
— А то не люди, то предковічні ординці повиходили із земних пропастей і знову залили нашу святу землю.
Й утямила Зореслава, що найстрашніше горе уже розверзлося в Україні й готове весь світ споганити. Тільки Матір Божа може врятувати.
Й подалася вона до Львова, сподіваючись побачити у храмі Святого Миколая, з лівого боку царських врат, Чудотворну Холмську ікону, що її в незапам'ятні часи занесла туди двійниця Митусиної Зореслави, рятуючи святиню з приреченого на загибель Мединського монастиря.
II
Двадцять п'ятого серпня 1939 року митрополит Андрей Шептицький запросив отця–професора Миколая Конрада до своєї келії для напутньої бесіди.
Щотижнева розмова з митрополитом п'ятничного дня була ритуальною й не викликала в отця найменшої настороженості. Та коли пастир діткнувся долонею до його голови, нахиленої для поцілунку святішого в руку, відчув отець дрібне тремтіння його пальців, однак і це не навівало неспокою: митрополит помітно занепадав здоров'ям, хоч голос його завше звучав по–молодечому дзвінко. Тепер той голос чомусь пригас, взявся шелестом й долинав до слуху отця наче з–під єпитрахилі під час сповіді.
Отець Миколай пильно заглядав в очі митрополитові, та він їх примружував, ніби хотів приховати якийсь свій неспокій; святіший розправляв долонею сиву кучеряву бороду, говорив надто тихо, й отець уважно ловив кожне його слово.
— Подивляю твою працьовитість, сину, — прошепотів етнарх і замовк.
Він повернувся у візочку до столика, на якому лежала товста папка з упорядкованим і передрукованим на машинці патериком Страдчівського монастиря, однак не взяв її, протягнув руку далі, досягнув тонку брошуру в коленкоровій оправі, поклав її на коліна й знову тихо заговорив:
— Ти вибрав найкращу часть із дарованого тобі Господом життя для дослідження нашої історії, і хай ця пристрасть до праці не покидає тебе до кінця днів твоїх.
Отець Миколай, поштиво схиливши голову, уважно прислухався до мови митрополита, відчуваючи, що не для похвал запросив він його до себе.
— Й може здаватися дивним те, — продовжував Шептицький, — що твоє ім’я і прізвище збігається з іменням ігумена, який жив тисячу років тому, проте і в цьому нічого парадоксального немає. Ігумен Страдчівського монастиря загинув на хресній дорозі, на яку вийшов нині ти, то можна припустити, що люди, які в різних часах жертвують своє життя для віри й науки, можуть бути схожі і виглядом, і йменням, адже і наш національний етнонім теж ніколи не мінявся і був спільним для всіх людей, що жили на нашій землі протягом історії… Й творив народ колись, як і тепер, свою Біблію, стаючи нацією за допомогою слова. Німці усвідомили себе німцями після знайдення рукопису Тацитової праці «Германія», Вацлав Ганка для порятунку чехів від онімечення видумав «Краледворський рукопис», Вірменія вбачала віру народу в Давиді Сасунському, а ми створюємо культ співця Митуси, який складав героїчні пісні, схожі на величний епос «Слово о полку…»
Митрополит розплющив очі, погляд його зблиснув, й отець Миколай подумав, що святіший зараз перейде від філософських роздумів до більш конкретної розмови, проте він і далі ділився з учнем своїми роздумами.