Й запала в келії гнітюча глуха мовчанка — так іноді буває в горах, коли на землю раптово спадає мряка — непроглядна й непрочутна, з якої немає виходу, й не сягає довколишнього світу голос заблуканих.
Тож втямив цієї миті отець Миколай, чому тремтіли у владики пальці й чому так довго вів етнарх бесіду про орду, загрозу якої відчув лише він…
— Першим світочем духа, який загинув від рук властелина, був співець Митуса, — заговорив після затяжної мовчанки Шептицький. — Нині цей гріх князя переріс у масові злочини: гинуть у диявольській державі письменники, вчені, мистці, священики… Церкви валяться або стають вертепами для розбійників і повій, в’ючна худоба осквернює храми… А за більшовицької інвазії у наш край — це станеться скоріше чи пізніше — постраждає найперш моє дітище — Львівська Богословська академія, в якій працюєш і ти під берлом ректора отця–митрата Йосипа Сліпого… Тож задумав я, поки не пізно, потаємно висвятити ректора на єпископа з правом зайняти керівництво галицькою метрополією після моєї смерті. Тебе ж призначу парохом у Страдчі — історію того святого місця ти добре пізнав, відчитуючи стародавній патерик…
— Який фатум! — аж вигукнув отець Миколай. — Таж ігуменом Страдчівського печерного монастиря був мій однофамілець — перший у нашому краю мученик за віру… І якщо я продовжую його життя, то, може, й мені присуджено…
— Усе в Божих руках, сину. Думай про життя, а не про годину своєї смерті — вона давно вже записана в небесній книзі, й цікавитися тією таємницею грішно єсть… У Страдчі нині немає пароха, забрав його до себе Господь, а доглядає церкву старенький диякон Ісайя Прийма. То, якщо доведеться, прийдеш до нього й покличешся на мене… А поки що чекаймо вироку долі: Польща не встоїть перед слугами Антихриста, які змовлялися нощно в новітньому Вавилоні…
— Чи вже можу бути вільним, владико? — спитав отець Миколай, підвівшись із стільця.
— Можеш іти, сину… Я вірю в тебе: ти добрий християнин і щирий патріот. А патріотизм — це теж релігія. Кожен патріот готовий за націю пожертвувати своїм життям, як первісний християнин за віру… Іди і вписуй нову сторінку в українську Біблію — документ нашої боротьби з ордами. Знахідкою Страдчівського патерика ти вже збагатив Святу Книгу, тож доповнюй її й далі своїми знаннями й навіть життям, якщо спотребиться…
Отець поцілував митрополита в руку, владика осінив його хрестом і промовив:
— В патерику є запис про хресну дорогу в Страдчі, прокладену людьми, які перезахоронювали Співця. Знайди сліди тієї стезі й віднови її. Хай вийде народ ще раз на хресну прощу, щоб зняти з себе первородний гріх, вчинений королем Данилом. А наші нащадки колись визначать — був то вольний чи невольний гріх…
ІІІ
Вечірня в церкві Святого Миколая закінчилася, старенький отець Серапіон зачинив царські врата і перед тим як піти до захристії, окинув поглядом спорожнілу церкву. Паламар дзеленькав ключами й замикав зсередини храм, а молода жінка, яка від обідньої відправи до кінця вечірні клячала перед іконостасом, навіть не поворухнулася, ніби збиралася перебути тут у молитві всю ніч.
Стулені долоні звела вгору в німому благанні до Чудотворної ікони Пресвятої Богородиці, яку прагнула побачити на білій прямокутній проймі, що світилася з лівого боку іконостаса…
Знала Зореслава з патерика, що та пройма — то знак терпеливого очікування віруючих на з'яву Холмської ікони, принесеної хтозна ким до княжого храму ще за прадавніх часів Льва Даниловича, — й зникла вона, коли самотній князь, струджений володарюванням і за гріхи каючись, покинув престол у Нижньому Замку й прийняв постриг у Спаському монастирі біля Лаврова на Самбірщині. Хтось її виніс, ховаючи від небезпек, які могли спостигнути незахищений княжопрестольний храм.
Паламар підійшов до молільниці, протягнув до її плеча руку, щоб нагадати про закінчення відправи, та не зробив цього: отець Серапіон попросив його кивком голови не заважати жінці закінчити молитву.
Та Зореслава й не усвідомлювала, що залишилася в церкві сама. Бо ж не була самою: на білій проймі проступив образ Божої Матері — видно, Пречиста почула її гарячу молитву й явилась їй. Під чорним убором, що спадав з голови на плечі, засвітилося ясне обличчя Діви Марії, звернене до дитяти, яке з любов'ю заглядало матері в очі. Богородиця на мить відвела погляд від сина, глянула добрими очима на Зореславу, й здалося дівчині, що образ Пречистої набрав рис її власного обличчя, ніби вона стояла перед дзеркалом. Й заговорила до неї двійниця Зореслави чи то самої Митусиної вдови, яка занесла колись Чудотворну ікону до храму Святого Миколая: