— Чому аж тепер? — схлипнув отець.
— Дякуймо Богові, що ми ще встигли зустрітися на крайній межі, — проказала Зореслава. — Аж нині вона розлучить нас, бо дотепер кожної миті ми були разом… Нахиліться до мене, отче… Гріхи мої відомі Господу, навіщо вам їх знати… А те, що зараз повім, добре запам'ятайте, — й Зореслава розкрила перед отцем таємницю.
Тоді з останніх зусиль підвела з подушки голову, поцілувала отця в уста й промовила:
— Прощайте… Будьте мужні на хресній прощі…
Й зімкнула очі.
Отець Конрад й дяк Ісайя Прийма верталися в мовчазній скорботі. Сонце вже скотилося над озеро, й гаряче жарево, діткнувшись краєм до води, почало згасати. На тракт упали довгі тіні від сосен, загороджуючи отцеві й дякові дорогу, немов застерігали, щоб не йшли далі, бо ще чутно на шляху тупіт чобіт — то відступають рештки червоної орди, й десь там, за поворотом тракту, ревуть, буксуючи у фосах, машини й горланять комісари.
Дяк Ісайя ніс у руці потир, накритий вишиваною серветкою, й просив отця вернутися до Янова. Отець, не чуючи тієї поради, шепотів молитву: «Отче Небесний, благослови мене на хресну прощу, вділи мені вірності Апостольському престолу й Україні…» Він перейшов через загороджений тінями тракт і ступив на хресну дорогу, яку встиг прокласти й обставити на дванадцятьох стаціях дубовими хрестами; за ним ішов із золотою чашею в руці дяк Прийма й не переставав благати отця вернутися. Та отець Миколай і далі не слухав його — він думав про те, що цей покутний шлях, на який вони вийшли, оповиє колись серпантиною весь край із Страдчівською горою на вершині, й підуть по ньому розкаяні люди, у закамарках душ яких ще тліють рештки совісті й стиду і ще не всякли у пісок забуття сліди родової пам'яті. Вірив у це так щиро, як у Бога, й нічого більше не бачив перед собою — лише хресну дорогу, яка тягнулася від Розточчя вздовж Яворівського тракту й завертала у видолину між горбами, де текла тиха Верещиця.
Минули першу стацію — на образі, прибитому до хреста, милосердна жінка обмивала пахучою олією голову Мученика… Минули й другу, на якій колись стояв плосковерхий намет баскака Ахмета — тепер тут на хресті висів образ Тайної вечері, під час якої Мученик назвав ім'я зрадника.
А до третьої не дійшли… З лісових нетрів вискочили кінні ординці і з вигуками «Лові попов!» кинулися на отця й дяка.
Отець Конрад взяв з рук Прийми чашу із святими дарами й підніс її горі, немов хотів цим зупинити напасників. З коня нахилився до нього ординець у зсунутій на потилицю гостроверхій шапці, й здалося отцеві, що йому в обличчя дихає кислим смородом кумису сам баскак Ахмет, який перемінився із словесного образу в патерику на живого заброду. Баскак закричав: «Воруєтє, попи, всєво вам мало, куда несьоте ето золото?» Ординці зіскочили з коней, заламали отцеві й дякові назад руки й, штовхаючи в спини прикладами карабінів, погнали їх до третьої стації, на якій Ісус уперше впав під хрестом. Звалили на землю й закололи штиками.
Смеркало, коли син дяка Юрій, до краю занепокоєний, зійшов із Страдчівської гори й подався хресною дорогою назустріч батькові й отцеві Миколаєві. И зжахнувся, побачивши на третій стації двох мучеників, що лежали на землі в крові.
Припав до батька, який уже не дихав, і заридав так страшно, аж пуща почорніла від його жалю. А поруч з батьком лежав отець Миколай — уста його ворушилися. Юрій нахилився над отцем й почув останні його слова:
— У крайній келії за сповідальним каменем… у печері… ікона, врятуй її…
На другий день на хресну дорогу вийшли мешканці Страдча і Янова і в невимовній печалі поховали мучеників на Страдчівській горі біля церкви Різдва Пресвятої Богородиці.
Ігор Романюк наче прокинувся враз зі сну, сповнений тяжких візій, — пригноблений ними, розтерзаний, та водночас із пломінцем надії у душі на світлий день, який доконче прийде колись у світ і до нього самого, й розпаношиться добром, чей безліч життів вміщається в одному–вічному й безкінечному.
Нікого не було біля нього, лише чорні ґрати, що заступили печерну нору, й стрункі сосни, які вихопились із сутінків брунатними стовбурами, немов свічки на церковному престолі.
Десь там у вишині, недалеко церковних чертогів, сосни замітали пухнастими мітелками персті хмаринки з голубих кружалець неба, й були на білому світі тільки вони, їхній суголосний шум, підсилений плюскотом Верещиці, — і ще я, Ігор, заслуханий у мову правічності.