Коли і скільки часу сидів я там — перемінений у чуйний слух: за першого свого життя, якщо воно в мене було, чи тоді, як я у ранній юності, разом з товаришами–доморосами, зважився заглянути в глибину землі й віків, й мало не залишились ми всі там — у земних тіснинах.
А може, одну лише мить, в якій переді мною роздерлася завіса над проминулим, і я побачив те, що тільки мені одному дозволено було уздріти.
Чи то почув я в шумі пралісу голоси свідків історії, які вічними суть, як ця страдчівська пуща, що таїть у собі дивовижу заповітних таємниць, як ця річка, що без упину плюскотить, готова розповісти про те, що знає лише вона…
Може… Дякую тобі, Господи, за те, що наділив мене таланом дізнатися про те, чого ніхто, крім мене, знати неспроможний, що подарував мені щастя прожити безліч життів в одному — мов те зело, яке щороку оживає повесні…
Я попрощався із Страдчівською горою, пущею, печерою, могилками й пішов далі у свої мандрівки, які, поки живу, вестимуть мене в незнані світи.
Полишив за собою перехрестя стежок, гори й ізвори, села й міста, тучні поля й мертві цвинтарища й натрапив урешті на те, чого все своє життя шукав для утвердження впевненості у доцільності моїх мандрівок.
На горі чи на рівнині, при битій дорозі, а чи в запустілому цвинтарі, на козацькій могилі чи на гробі забутого ратника, воєводи або поета — являвся перед моїми очима чорний обеліск з написом золотими літерами:
«О Золоті ворота, стояти вам ще там, де ви стояли!»
І я повірив, що так буде.
Львів — Страдч,
2008—2010 рр.