— Ти мене затьмарюєш: я не мала досі жодної публікації, хоч давно вже пробую сил у критиці.
— Почекай, це не все, я тебе ще дужче затьмарю, коли скажу, що зі Спілки письменників прийшла мені письмова пропозиція збирати рекомендації для вступу…
— Ти таки рішуче ступаєш на хресну дорогу, хай береже тебе Господь… Ну, а як напишеш колись роман, який задумав, — тоді до тебе без бука не приступай!
Помовчавши хвилину, я відказав:
— Мені не загрожує зіркова хвороба, про це я добре знаю: люблю працювати… Та й які там зірки, коли писатиму про пекло…
— Й мусиш зійти в нього, як Данте…
— Нам не треба сходити, ми в ньому перебуваємо… Колись християни ховалися від переслідувань у катакомби, а нам ховатися не треба: вся країна стала підземеллям, з якого немає виходу на світ Божий, ми всі так засекречені, що нас і не видно. Ніхто навіть не знає й того, що деякі партійці потаємно святкують Різдво й Великдень при заслонених вікнах, як і не знає теж ніхто, що комуністичні бонзи, які проповідують високу моральність, утримують приватні борделі…
— Послухай свіжий анекдот, — посміхнулася Ліда. — Хтось там хвалиться, що бачив Леніна. А ти що, був у пеклі? — питають його. Чому — був, я там і досі перебуваю…
А втім, покиньмо, Ігоре, хоча б сьогодні базікати про політику. Мусимо вірити тільки в одне: право на землю мають тільки ті, хто пролив за неї кров. І хай на цьому тримається наш оптимізм: український народ сповна віддав нашій землі данину крові.. Скажи, тобі зараз дуже тяжко?
— Тяжко… І дякую Богові, що є на світі ти: з ким я міг би ще поділитися своїм болем?
— Я допоможу тобі: відберу в Орести твого суперника… Уявляєш собі, я здуріла: ненавиджу Аркадія — піжонистого, штучного, вдекорованого — й водночас безтямно в нього закохана…
— Бійся його, Лідо, він тебе знищить. Такі, як він, впокорюють навіть тарпанів.
— А ні — впокорю його я… Я теж сильна, й мені жаль, Ігоре, що ти такий слабак. А мав би бути інакшим: Господня печать на твоєму чолі.
— Моє становлення вже почалося, Лідо, я мушу стати мужнім.
— Щоб ти став мужнім, треба тобі не такої пасії, як Ореста. Тобі потрібна підкована лошиця, а не муркотлива кицька з гострими кігтиками… Кажуть, у Сполучених Штатах перемогла на конкурсі краси каучукова дівоча подоба на ім'я Барбі. Купив би ти собі таку забавку, вона напевне красивіша від Орести…
— Замовкни! — скрикнув Ігор.
— Пробач, то я про себе. Я не знаю, чи й він не Барбі чоловічої статі… Всі ми здатні повчати інших, навіть допомогти готові, собі ж зарадити не вміємо. Тому що молимося так, як нас навчили. А кожен молиться інакше: християни, наприклад, підносять горі обличчя, а мусульмани — зади…
— А ти ще й грубіянка, Лідо.
— Я натуральна, Ігоре.
Втім двері до кав'ярні з грюкотом відчинилися, й досередини увійшов чоловічок у клепані. З обвислої нижньої губи звисав заслинений недопалок, чоловічок цвиркнув крізь зуби, і його сіре обличчя просвітліло, коли впізнав нас. Безцеремонно підійшов до нашого столика, сів на вільну табуретку й проказав крізь хриплий смішок:
— Я так і думав, що ви тут! А що п'єте?
— Ми непитущі, — відказала Ліда. — І вас до столу не запрошували.
— А я лише придивлюся до вас зблизька й піду собі… Файну маєш панєнку, хлопче.
Ігор підвівся, взяв чоловічка за оборки й поніс, просто–таки поніс до виходу, відчинив ним двері й викинув на вулицю.
— Ти мене ще попам'ятаєш! — потряс кулаком чоловічок, підводячись із землі.
— Так йому й треба, гниді: всюди воно свій ніс пхає! — вдоволено засміялася буфетчиця за прилавком.
Я розплатився за сніданок, і ми з Лідою вийшли з кав'ярні.
— Ще матимемо з ним клопіт, — сказав я.
— Клопотів у нас буде багато, — спокійно промовила Ліда. — А ти починаєш все більше мені подобатися.
— Ти мені давно сподобалася, Лідо. Жаль тільки, що я не в тебе закохався.
— Ще не вечір, — тихо проказала Ліда.
День був тихий, злітало з дерев листя, й ми крізь ту осінню круговерть подалися до Янівського озера. Пробули там до надвечір'я, нам було добре й не хотілося розставатись.
— Як це дивно, — промовила Ліда на прощання. — Ми весь час наближаємося одне до одного, а обірвати прив'язь, яка нас стримує, не сміємо.
— Не можемо, Лідо, вона сильніша за наші зусилля. Але я теж кажу: ще не вечір…
Ліда поцілувала мене в щоку, круто повернулася й подалася до автобусної зупинки, не оглядаючись.
VII
Антон Доленко, Аркадій Молодин, Ореста Цімбора і я — кожен у свій час прибув з далекої чи близької провінції завойовувати Львів.