Похмурий ранок розбудив їх, вони ніби вперше побачили одне одного і втямили, що загсовий контракт їх не поєднав, а співіснувати мусять…
Однак у новому дні в Аркадієвій пам'яті поволі зітлівала згадка про вчорашнє бажання відплатитися Ліді за колишні зневаги, він дивився на бліде обличчя дружини, з якого ще не зійшов слід образи, й та його помста здалась йому мізерною витівкою; цієї миті із не знаною досі втіхою збагнув Аркадій, що йому належить шляхетна розумна жінка; втямив, що знайшов ту, якої ніколи не шукав, та яка мусила з'явитися в його житті, відчув, як діймає душу солодке тепло, й прошепотів до Ліди, яка сторожко дивилася йому у вічі й, можливо, чекала від нього слів, яких він ще не вимовив.
— Я люблю тебе, — ледь не дивуючись з самого себе, нарешті сказав Аркадій.
В заплату за це признання скотились з її очей дві сльозини й ледь чутний шепіт прошелестів на її губах:
— А я тебе — любила…
— Любила?! — аж скрикнув Аркадій. — Любила?
Ліда промовчала. Не сміла сказати, що вчора на шлюбному ложі він розтоптав її любов, що досі вони марно змагалися, хто переможе, — стали переможені обоє… Й спало Ліді на думку, що вони обоє однойменні з персонажами Корнійчукової п'єси…
— А ми не тільки познайомилися на репетиції «Платона Кречета», а й вийшли з того фальшивого твору — й самі фальшиві… Корнійчукова Ліда закохалася в Платона, який процигикав на скрипці якусь там мелодію, а я — в гітариста. Ця вистава, певне, десь іде на сцені, й ми там існуємо, але в житті нас немає, ми видумали самі себе…
Від цих слів згас Аркадій. Він дивився в стелю, й Ліда, побачивши непідробну муку на його обличчі, зрозуміла, що не встане з ліжка й не піде від нього назавжди: а може, та знівечена любов ще оживе, щоб здолати його парубоцьку безпутність… Й надавши своїй мові несподіваної м'якості, сказала:
— А я й не чула ніколи, як ти граєш на гітарі…
Аркадій довго мовчав і проказав нарешті сам до себе:
— Завжди найпопулярніші вуличні музиканти… А може, це моє покликання?
Й стало чомусь тривожно Ліді від цих слів…
IX
Сонце стрімко котилося до західного горизонту і враз зупинилося над сизим озером туману, ніби збоялося зануритися в його прохолодну густину й згаснути в ній; краєчком диска обережно діткнулося до вечірнього пруга, не наважуючись перетяти його, бо за ним уже чатувала нічна безодня, наготовлена поглинути небесне світило й остудити зігрітий останнім ласкавим теплом світ. Однак довго затриматись на краю сталевого небозводу вже не мало сил й коли нарешті пірнуло у глибоке плесо — віддало небові рештки свого сяйва, що розтеклося помаранчевою биндою по кромці туманної гладіні, відділяючи її від змерхлої небесної бані.
Та світляна смуга ще довго пломеніла, я нічого урочішого досі не бачив, й мені жаль було останні миті осіннього дня затьмарювати найприкрішим спогадом про катастрофу, що впала на зграйку романтиків, котрі посміли виділитися із суспільної каламуті як незалежні особистості, не зваживши своїх сил.
А подався я в думках за доморосами, що розбрелися по світу, наздоганяючи кожного з них на їхніх стежках, і не всіх зумів наздогнати, уздріти в обличчя, почути їхню мову й дізнатися, хто і як спонатужився уціліти в жорстокій життєвій круговерті.
Мені найлегше та біда обійшлася: я несподівано швидко був прийнятий до Спілки письменників за рекомендаціями таких китів, як Ірина Вільде й Михайло Яцків; на нетривкий, звісно, час я захистився бронею авторитетної організації від цькувань, переслідувань, а може, й арешту, проте знав, що цей сховок дуже ненадійний, і якщо владцям захочеться, то мене легко звідти вивудять…
На своє щастя, я дізнався, що кожен військовозобов'язаний письменник має право записатися на перепідготовку в будь–яку військову частину в будь–якому окрузі, тож довго не думаючи, подав до військкомату заяву, що маю бажання відслужити належний термін в морському флоті на Далекому Сході. Моя авантюра спрацювала в темпі, й навесні я вступився зі Львова на цілі три місяці, щоб мене не пасли пильні очі каґебістів і сексотів, яких тьма–тьменна розплодилося після угорських подій по всьому совєтському концтаборі.
Я подався в першу свою далеку мандрівку. Подорожувати любив змалку, і були це Карпати. Мене завжди манила майже дитяча цікавість: а що там далі за лінією пізнаного? І чому кожна наступна гора здається вищою від тієї, яку я вже здолав? І звідки витікають потічки, які стають потім бистрими ріками, а як могло утворитися на найвищому карпатському хребті бездонне озеро, що називається Несамовитим?..