— Людина в подорожі уподібнюється птахові, який є одночасно луком і стрілою, — згадав Ігор сентенцію Миколи Гоголя, яку той записав, мандруючи із Петербурга до Рима. І в думці розшифровував її: лук — то жадоба пізнання, а стріла — сам подорожній. Яка ж то тятива випустила нас обох у таку неймовірну далеч?..
Ця думка набула форми питання, й Ігор звернувся з ним до Антона. Доленко відповів не зразу, він дивився на Ігоря так, як господар на несподіваного гостя, який першим повинен пояснити свою появу. Антон мовчанкою спонукував товариша до розповіді, й Ігор озвучив свої думки, які напливали до нього під час довгої мандрівки, й коли виговорився, сказав Антон, ніби резюме підвів:
— Ту тятиву кожного разу натягала для мене чужа рука, щоб видалити з рідного краю: один раз сталося це зі мною не з моєї волі, а другий — із власної вини. Й двічі долав мене неосяжний імперський простір, а ти уперше відчув своє безсилля перед ним…
— Не маєш рації, Антоне, — відказав Ігор. — Я не своє безсилля відчув на неосвоєних людьми гонах, а приреченість володарів тих просторів; вони фактично володарями не є, а ніби заблуканими в безводному й голодному степу мандрівниками, котрі раніше чи пізніше неминуче згинуть, покарані за свою захланність.
— Блаженні віруючі, бо їх є Царство Небесне… — криво посміхнувся Антон й почав наливати в чарки трунку. — Випиймо, побратиме, за стрічу, а за твої оптимістичні прогнози марно чаркуватись. Дасть Бог, чи то пак Сатана, що промине небагато часу, і ти подібно мені впокоришся, коли збагнеш, що всемогутній Господь набагато слабший від диявола, який запанував над світом у двадцятому столітті… Ніхто його перемогти не зможе, то й не варто нам піднімати заборола, як це наївно спробували ми зробити в Страдчі, а треба заховатися в найглибшу шпарку й точити зсередини стовбур дерева, що впав і лежить, притиснувши собою земну живність, — сам не живе й нікому не дає жити — й сточувати його, поки він не переміниться в купу порохні. Але треба знаходити всі доступні засоби, щоб проникнути всередину колоди, а не метушитися на її поверхні…
— Але ж той стовбур давно вже спорохнявів, хіба ти не побачив цього, перетинаючи Сибір неісходиму? — аж вигукнув Ігор, й Антон боязко розглянувся по залі.
— Не роби собі ілюзій, брате, я краще знаю, — проказав Антон, і збагнув цієї миті Ігор, що песимізм і безнадія сточили віру й силу в душі приятеля, й ніколи більше він не протестуватиме й звідси теж не вибереться ніколи, зайнявши позицію короїда, якому в струхлявілій колоді вистачить поживи на весь вік.
Й здавивши гіркоту в серці, слухав Ігор печальну розповідь Антона…
Війна закінчилася звитяжним салютом у Москві, а в Німеччині совєтські солдати на радощах вистрілювали в небо всі до останнього патрони з автоматних дисків, й переможні вигуки цілу добу лунали над долиною Рейну.
До Кельна, що чорнів кістяками руїн під лагідним травневим сонцем, зусібіч із Рейнського дистрикту звозили «студебекерами» й гнали пішими колонами вчорашніх німецьких рабів — радянських полонених солдатів та остарбайтерів до новітніх таборів, розміщених у колишніх казармах, огороджених бетонними стінами, біля яких снували чорношкірі американські полісмени.
Відчинені навстіж брами табору для переміщених осіб всмоктували у своє темне нутро чоловіків, одягнутих у зітлілі шинелі й лапсердаки, та жінок у смугастому лахмітті; несамовитий галас, супроводжуваний то зойками, то рипінням гармоній, що їх розтягували, блукаючи розбитими вулицями, підпилі солдати, повис над завойованим містом; весь світ сповнився звуковим хаосом, що ритмізувався, ніби клацанням кастаньєтів, гримотінням по бруку дерев'яних підошов невольничого взуття.
І весь цей люд, позначений арештантським тавром на верхній одежі, дистрофічною схудлістю й цілковитим знесиленням, ніс на собі ще й моральне тавро зрадників батьківщини, як їх назвав генералісимус Сталін, й, проходячи крізь фільтраційні пункти, нечисленні щасливці, які встигали на запитання «куди хочете їхати?» вигукнути слово «Гамбург», вмить прилучалися до тлуму, що відбуде кораблем за океан, а кому це не вдавалося зробити, ті залишалися в обіймах совєтського СМЕРШу, й відправляли їх на станцію Дельбрюк, що на правому боці Рейну. Й прибували туди замаєні лозунгами «Батьківщино, приймай своїх синів!» набиті людьми вантажівки, тим чорним тлумом заповнювали вагони, й стугоніли ешелони, переповнені колишніми німецькими рабами, які враз перемінилися в совєтських, минаючи родимі місця, — на Крайню Північ, у Середню Азію та на Далекий Схід: «Росія вольная, страна прекрасная!»