А перша книга вже написана й видана — тож я сходжу з Гори, поспішаючи до видавництва «Молодь», що на Пушкінській; ще раз осягаю поглядом зневолену землю, що прослалась як перед моїми очима, так і поза досяжністю мого зору; та просторінь не мала меж — Україна видалася мені такою великою, що й запряжена ніяк не могла вміститися у березове ярмо й розпирала собою майдан концтабору, огородженого колючим дротом… Я сходив униз на Володимирську й, минаючи руїни київської брами, повторював віщі слова, вимовлені колись поетом Василем Пачовським у пророчому трансі: «О Золоті ворота, стояти вам ще там, де ви стояли!», і заклинав я свою віру в свободу України тичинівськими словами: «Не може ж так буть!»
…На шостому поверсі висотного будинку навпроти ліфта висіла на дверях табличка з написом «Молодь». Із затамованим подихом я увійшов до приймальні, ввічлива секретарка, поцікавившись, хто я, дозволила зайти до редакторської кімнати. Із–за столиків глянули на мене очі двох молодих хлопців, мало що старших за мене, й мені відлягло від серця: я ж бо наготовився побачити тут насурмоненого дядька, чомусь доконче вусатого, мовчазного, зверхнього, а ще й бурчуна; допитливі й трохи насторожені погляди редакторів ураз степліли, й один з них, лисуватий із світлими кучериками на скронях, назвався Іваном, і в ньому я впізнав голосного поета–модерніста, обличчя якого запам'ятав із обкладинки тоненької книжечки поезій, якими захоплювався Мирон Синютка. Я згадав надмірно ускладнену поезію молодого автора: читаючи, я думав, що поет умисне підкреслює свою інтелектуальність, проте мусив визнати про себе, що цей автор прокладає новий стильовий напрямок у нашій літературі, який не має нічого спільного із туфяним совєтським соцреалізмом. І хай той образ ножа в сонці здається вельми надуманим, все ж він зухвало протестний: ніж у сонце встромлено давно, його вістря щохвилини наближається до серця світила й загрожує його згасити; тієї миті я втямив, що такі, як Іван, покликані зупинити катастрофу: чорна темрява загрожує світові, й ми мусимо засвітити хоча б маленкі каганці, це наш обов’язок і наш порятунок.
Я помітив, як настороженість в Іванових очах міняється прихильним до мене полиском, він вийшов з–за стола, подав мені руку й довго термосив мою, примовляючи:
— Такий, як на фотографії! І в романі — теж… Ти молодець, Ігоре, таку річ встругнув! А коли глибше в неї вчитатися, то…
Сусід обірвав запальну мову Івана:
— Не розкривай відразу всіх карт! Підтекст служить для того, щоб дошукуватись, вловлювати й пізнавати глибинний зміст твору, а не брати його готовим, мов пампушку з тарілки… Мене звати Василем, я теж вправляюся в поезії…
Свого прізвища він не назвав, та я вгадав, хто він. Й забриніли в пам’яті знайомі слова: «Танцювали лебеді в хаті на стіні» й зазвучала музика материних слів: «Можеш все на світі вибирати, сину…». Розчулений, я обняв Василя, до нас підійшов Іван, поклав нам обом руки на плечі, й хвилину ми стояли, мов живий монумент, і так ми згодом пішли разом однією дорогою, втрачаючи і здобуваючи й не сумніваючись в обраному шляху.
Нас розполошив директор видавництва. Був він достоту такий, як мені раніше уявлявся типовий редактор: присадкуватий, понурий, з пишними шевченківськими вусами, та з очей світилася м’яка й ненастирлива доброта, властива тільки східним українцям.
— Мені доповіла наша Маруся, що ви прийшли до нас, — заговорив він, і мова його була теж привітна і м’яка — такої я ніколи не чув у себе дома. — Ось вам перша ваша ластівка, — і він подав мені гарно оправлену книжку із заголовком «Антифон воскресний» і з моїм ім’ям і прізвищем на обкладинці.