— Та невже татари розмовляли по–російськи? — почулося із зали глузливо–викличне і явно провокаційне питання.
— Я не переклав російську приказку українського мовою, вибачте… А втім, цей імперський принцип набагато точніше передає татарська філософема, яку сповідують усі завойовники: «Де ступив копитом татарський бахмат, там татарська земля…»
У залі пролунали оплески, підтекст був уловлений.
— Ви у своєму творі перебільшуєте роль літератури, слова у боротьбі. Хіба можна патріотичною фразеологією перемогти булат?
— Можна, це вже не раз доводила історія. Чехію врятував від онімечення замаскований під національний епос фальсифікат Вацлава Ґанки «Краледворський рукопис». А коли Росія закріпачила Україну, виступили на прю з ворогом Сковорода і Шевченко. Відбулася переміна зброї — меча на мисль. Зброя слова незнищенна, її неможливо вибити з рук оборонців.
— Як ви ставитеся до маріонеткової держави Августина Волошина на Закарпатті?
— Я не політик і політичної оцінки не даватиму. А з погляду історичного — це нормальна боротьба за національну незалежність.
Почулися ріденькі оплески й, сполохані, згасли.
— Ви вважаєте себе українцем чи русином?
— А яка різниця? В часи Київської Русі громадяни цієї держави називали себе русичами, й звідти пішов етнонім «русин».
— Але ж так називають себе й росіяни — «русскій». Виходить, ми були одним народом, тож, логічно, в такій спільноті залишаємось і донині?
— У древні часи наші північні сусіди називалися московитами. Аж у 1720 році Петро І присвоїв Московії наш етнонім, поблажливо назвавши нас малоросами. То щоб відрізнитись від месіянського народу, ми прийняли інший наш етнонім, який споконвіків існував на Русі як другий, — українці, Україна. Першим офіційно так назвав себе і свою землю Богдан Хмельницький.
Питанням не було кінця. Чендей нарешті подякував громаді й Ігореві й повів гостя до готелю.
…Поки офіціантка принесла нам до номера вечерю, ми з Чендеєм розмовляли — ближче знайомилися.
— Пам'ятаю того хлопчика з Янова… Не можу, звісно, тебе впізнати, але коли кажеш, що то був ти… — заговорив Іван, ніби вмовляв себе, що така зустріч, як оце зараз наша, може врешті бути ймовірною.
Ми перейшли на «ти», це нас зближувало чи то підтверджувало давне знайомство: до того українця у мадярському військовому мундирі я теж так звертався, був–бо він ще зовсім хлопчиськом.
— Айно, айно, то напевно був ти, — не переставав Чендей переконувати себе самого, й це миле закарпатське потакування остаточно впевнило мене, що не комусь там чужому, а ніби рідному братові виносив я з хати то окрайчик хліба, то печену картоплю в мундирі; жовнір сидів на лафеті своєї гармати, яку потім тут і покинув, він не мародерствував, як інші мадярські вояки в містечку, лише наспівував і чекав, поки його кріґсколеґи покинуть важку і легку зброю й потягнуться на південь. Й пішов за ними: вони манджали, хто мав силу, через страдчівські ліси до турківського тракту, щоб ним допасти до Паннонії, а Иванова дорога була коротша — лише до Хуста.
— Так, то був ти, — уже впевнено промовив я, й відказав Чендей:
— Айно…
Він досягнув з течки пляшку закарпатської сливовиці, ми пили її, пахучу й міцну, за дружбу, добру долю й творчі успіхи, й, захмелівши, проказав Іван скрушно:
— «Іване без роду, Іване без долі… ти гинув, а славу сусід добрий взяв…» То Степан Чарнецький… Мою зелену землю, освячену кров'ю карпатських січовиків, й донині воліють називати «землею без імені». Я мусив проливати свою кров за фашистську Мадярщину, а нині мене зневажає комуністичний фашизм… І так живемо, брате, в дикому абсурді і все ще на краще сподіваємось…
Трохи помовчавши, він продовжував:
— Тебе, я про це вже чув, лупцює офіційна критика, та й до мене вона добирається… А ми з тобою ось частуємося в комфортабельному готелі, й чужинець, якби нас тут побачив, — подумав би, що живемо в цивілізованій країні, а не в ординському ханстві, де вбивають і тебе, і мене не тому, що нас бояться, а що ми — інші. Ти чув нині репліки «визволителів», які сиділи в залі… Все, що не таке, як їхнє, має бути знищене або привласнене: земля, історія, література, мистецтво — нас оголошують чужинцями на власній землі…