— Це психологія орди, — промовив я, щоб підтвердити свою згоду з Івановими думками, проте волів мовчати, слухати і втішатись тим, що не тільки у Львові, а й у Києві і на Закарпатті теж, а, напевне, і в інших кутках України виростають свої домороси — і невже намарно? Не може ж так буть! Незабаром заворушиться, заговорить і вийде на майдани вся Україна — в це я свято вірив, й цю віру зміцнювала в мені Чендеєва мова.
— Проте я все ще сподіваюся: цей абсурд вічно існувати не може, — продовжував Іван, ніби вгадував мої мислі. — Гнійна болячка мусить колись прорватися, мов фурункул, здорове тіло планети не дасть себе дорешти отруїти, однак для власного оздоровлення мусить людство визначити діагноз тій болячці: з яких інгредієнтів вона спородилась. А ось з яких, брате: абсурд Росії в тому, що вона нищить чужі цивілізації, забираючи собі набутки розуму завойованих народів, а власного не витворює… Що найбрутальніше у світі суспільне утворення оголосило себе месіанським й, сіючи повсюдно смерть, називає себе визволителем. Що російська культура має чужий корінь, і тому московські владці воліють мати жебрацьку імперію, ніж національну державу без родимого інтелекту, для розвитку якого Росія мусила б демократизуватися, а увійти в такий процес не має змоги, оскільки в генах тієї нації не зафіксувався розвиток особистості, а тільки рою, муравлища… Та найбільша небезпека абсурду полягає в тому, що імперія несе світові свою порочність як віру, й цілі народи стають жертвами віри у благородність зла…
— Але ж неминуче настає прозріння тих затьмарених облудою народів! — гаряче заговорив я й, немов меч із піхов, добув свою властиву зброю — оптимізм. — Бо чим більше територій завойовує імперія, тим швидше вона слабне: із розширенням земного простору втрачає свій дім, залишивши його занедбаним в глибинах неосвоєного безмежжя, і, намагаючись розчинити в московській отруті завойовані народи, сама розчиняється серед них: так сталося з Римом і Туреччиною, але ж ті завойовники після програшу мали куди повернутися. Куди ж дінуться москалі, коли їхня земля є начебто всюди, а насправді — ніде?
— Маєш рацію, брате, айно! — вигукнув Іван і перехилив келих. — Але скажи мені, чи мислі, подібні до наших — в розмовах й підтекстах наших творів, — хоч зрідка блукають серед людей?
— Не блукають, а живуть і множаться, Іване. Я це знаю і впевнений, що незабаром заговорять і Дніпро, і гори… Й не замасковані й не в символи закутані — розлетяться вони у вигляді революційних прокламацій!
Хтось постукав, ми вмовкли, Іван підійшов до дверей, прочинив, й до кімнати увійшла красуня, якої, певне, ще не бачив світ. Була це Ореста.
Чендей проказав тихцем до Ігоря: «Завтра подзвоню» й вишився з номера, а Ореста, та сама Ореста, яка ще так недавно була схожа на десятикласницю, тепер стояла мовчки перед Ігорем — розкішна, налита молодим здоров'ям жінка із золотою короною коси на голові, з великими синіми очима, в яких світилося зніяковіння із сексуальною жадобою змішане.
Спантеличений, сторопілий Ігор хвилину не міг усвідомити, що це не сон, а дійсність, в душу проти його волі вкралася злобна думка: а якби не моя слава, чи прийшла б? Проте він стояв з простягнутими до Орести руками, й вона, гаряча й віддана, увійшла поміж них й припала до його грудей, шепочучи:
— Прости мені, Ігоре, я була така нерозумна…
Вона мовчки хлипала, й Ігор нарешті отямився від навального щастя, що приголомшило його так само безжалісно, як колишня Орестина відмова, й він поквапився взяти плату і за кривду, і за кохання: схопив Оресту на руки й поніс до ліжка.
Ніч була шалена, Ігореве кохання було схоже на помсту і разом з тим солодке й пекуче: у найвищому спалаху пристрасті Ігор не переставав думати: а чи їй з ним було теж так добре, а може, гірше, може, краще; ці нікчемні думки він відганяв від себе, та вони не вступалися, були настирливі й жорстокі, а коли шал пригас й Ореста заснула, Ігор придивлявся крізь сутінок до її обличчя й відчув, як холод спокою й байдужості почав проникати в його душу; ще жевріла в ньому жалість до неї, але прощення не було і до того ж прокрадалася до свідомості підозра: чи то не Ореста їх зрадила?
Вродливе личко жінки ставало для нього щораз байдужішим, нібито перемінювалася вона із живої красуні в банальну ляльку, схожу на артистку із трофейних американських фільмів… В ліжку лежали двоє знайомих і чужих людей, і спитав Ігор, розбудивши Оресту: