— Я запевняю вас, молоді люди, — сказав він, — що вам не вдасться перетворити партійний суд на фарс. Демократія, до якої ми неухильно прямуємо, — то не вседозволеність і не анархія. Не зловживайте нашою терпеливістю… Отже, нам стало відомо, що на ваших зборищах у Страдчі, а теж на приватних квартирах, закрема в Синютки, велися антирадянські розмови, дискусії і суперечки, й назвали ви себе «доморосами». Що означає ця назва, скажіть, студенте Романюк.
И тоді в аудиторії пролунали нетерплячі вигуки комсомольців:
— Досить нам їхньої демагогії! Геть з університету шкодоробів! Очистимо свої ряди від націоналістичної зарази! — і подумав теж цієї миті Ігор, що в античні часи, мабуть, так само ревів у Колізеї римський люмп, вимагаючи смерті гладіаторам.
Кириченко припинив патріотичний галас.
— Заспокойтеся, товариші студенти. Дайте їм можливість усвідомити свої провини й покаятися… ми слухаємо вас, так звані домороси. Та говоріть же, говоріть, студенте Романюк, ви ж так сміливо виступали на засіданнях літературного гуртка, вас уже називають поетом, тож майте громадянську мужність розкрити секрет вашої таємної групи.
— Цей жартівливий словотвір, — відказав Ігор, — утворений з перших складів наших прізвищ… Чому ж то ви у всьому дошукуєтесь крамоли? Якщо б донощики записали слово до слова наші розмови, то ви б дізналися те саме, про що дискутують між собою всі студенти…
— А хіба того мало? — заярився Черепов. — Ви ж відверто закликали до ліквідації єдино правильного методу — соцреалізму, взявши собі за зразок вчення якогось чужинця.
— Але ж методів багато, шановний товаришу Черепов.
— А для нас прийнятний тільки один!
Ліда підвелася з місця.
— Товаришу комсомольський секретар, — промовила. — Дозвольте поставити вам лише одне питання. Скажіть, ви кожного разу, йдучи до університету, шнуруєте тією самою вулицею чи іноді звертаєте на іншу, щоб побачити щось нове?
У лівому ряді серед викладачів почувся притишений сміх. То професор Рудницький, який досі зосереджено пошкрябував пальцем сиву борідку на обвислій щелепі і явно співчував доморосам, бо й сам недавно проходив через подібне чистилище, враз ніби забувся, де сидить, і вимовив голосніше, ніж би це належалося в подібних ситуаціях:
— А вони мають почуття гумору, такі не пропадуть! — і щиро засміявся, однак, перехопивши осудливий позирк академіка Возняка, умовк, проте не переставав обмацувати досвідченим поглядом струнку, звабливу постать Ліди.
А вона продовжувала:
— І ще одне моє зауваження. Ви зібралися нас судити за те, що ми посміли думати інакше, ніж ви. А що нам робити, коли нас не влаштовує ваш спосіб мислення? Й відбувається тут не суд, де вислуховується й інша сторона, а конфірмація: оголошення заздалегідь винесеного вироку. Тож оголошуйте нарешті, не гайте часу. А нам немає за що каятися.
— Та хоча б за те, що ви безбатченки! — намагався Черепов утримати наперед продуману процедуру конфірмації. — Бо як розцінити репліку Синютки, зневажливо кинуту грузинському студентові: «Ваша батьківщина не така вже й велика!» Що він мав на увазі: маленьку самостійну й незалежну Грузію чи, може, Україну? Поясніть свій вислів, студенте Синютка!
Мирон говорив, не підводячись з місця:
— Я хотів нагадати грузинові, що в нього є своя земля. А щодо мене: моя батьківщина теж не така велика, як ви собі уявляєте…
— Товариші, — звернувся Черепов до аудиторії, — ви ж бачите, як вони розперезалися…
— Ми ще не розперізувались, ми щойно почали розшнуровуватися, — уточнив Ігор.
— Тож яка ваша думка, товариші? — атакував Черепов аудиторію.
— Виключити з університету! — заревіла зала.
— Іншої думки немає?
— Немає!
Тоді підвівся Аркадій, який досі сидів мовчки із затуленим долонями обличчям. Йому стало страшно, його друзі пішли ва–банк, вони вже опинилися поза університетом. І його чекає така доля? Й залишиться він без освіти, без театру — на вулиці з гітарою! А як далі жити? Аркадій був блідий, переляканий, жалюгідний. Цієї миті він забув про все: про свою честь, добре ім’я і про Ліду — теж…
— Я каюся, — проказав він. — Каюся, що був серед них. Хочу виправитися… Я помилявся, простіть мені… Про шу прийняти мене до комсомолу…
Антон промовив:
— Нарешті ви, наші судді, домоглися, чого хотіли: вам вдалося зламати людину…
Ліда звернулася до Аркадія:
— Ти вірно дотримався своїх засад, проголошених колись на одній із наших зустрічей: не можна ходити в масці. Ти нарешті здер із себе маску порядності й висвітлив перед людьми свою властиву підленьку фізіономію… Тож запам'ятай: ми з тобою ніколи не були знайомі — познайомилися аж нині…