Збори винесли рішення: Ліду Сороку, Ігоря Романюка, Мирона Синютку, Антона Доленка виключити з університету. Аркадієві Молодину оголосити догану.
Коли в аудиторії залишилися лише вигнанці, до них підійшов академік Возняк й промовив, затинаючись:
— Якщо ви любите Україну, то зробіть усе, щоб залишитися в ній, — і вийшов.
Мирон підбадьорливо глянув на друзів й промовив:
— Послухайте цікаву притчу… Коли Бог створив залізо, затремтіли від страху дерева. «Чому ви мене боїтеся? — спитало залізо, яке мало форму сокири. — Я ж нічого не зможу зробити без зрадника, який погодиться стати топорищем».
Але того, кого стосувалася ця притча, серед доморосів уже не було…
XV
Спочатку Аркадій не усвідомлював, куди йде. З натугою прочинив важкі університетські двері, вони не піддавались, ніби намагалися навічно затримати його в цьому непомірно громіздкому будинку, де щойно настигла його несусвітня ганьба, і він силкувався втекти від неї. Темне приміїцення переповнилось тим соромом ущерть, ловило Аркадія за поли, давило й душило, нібито в коридорах не стало повітря; врешті він протиснувся крізь вузьку пройму й опинився надворі, тут його зупинили масивні колони, що стояли густо, немов гігантський частокіл, й коли цю перешкоду він здолав, спинила його вулиця, уздовж якої зі свистом мчали машини; якийсь шофер прикрикнув «Куди прешся під колеса!», та й на цю пересторогу Аркадій не зважив і вже на протилежному боці вулиці згадав, що йому треба чимшвидше допасти до своєї квартири на Городецькій: може, Ліда туди ще не дійшла, може, ще не встигла скласти свої речі, а знав, що вона це зробить і піде, і він ніколи більше не знайде її, а без неї — Аркадій це відчув так боляче, ніби хтось шваргонув його ножем по горлі — він утратить не половину і не три чверті, а все своє життя, й від цього йому стало невимовно страшно.
Біг навпростець через парк, а в мозку колотився гамлетівський монолог «Бути чи не бути — ось питання»; його він давно вивчив напам'ять, мало того, вся роль Гамлета вбилася йому в тяму ще з того часу, коли Діана Шерстякова в нападі любовного шалу напророкувала йому велике акторське майбуття; текст гамлетівської ролі ні на мить не вступався з його голови й товкся в ній, немов шротові кульки у дитячій калаталці, тепер же несподівано набрав він конкретного сенсу й топтав його амбітні мрії антиномією «Бути чи не бути?».
«Не бути, ніколи вже не бути!» — промовив до нього німий холодний погляд Ліди. Замкнувши двері кімнати, яка досі була її житлом, стояла вона перед колишнім мужем з валізкою в одній руці і з ключем у другій; відштовхнувшись спиною від одвірка, Ліда подалася до східок, обминаючи Аркадія; він схопив її за руку, ключ упав на цементну долижу Й глухо бамкнув, ніби гонг перед початком вистави, й тоді Ліда, вражена розпачливим виглядом Аркадія, супроти своєї волі розбудила в собі співчуття до нього, й він, притьмом уловивши обнадійливий проблиск у її очах, прошепотів: «Прости мені, Лідусю…». І краще б цього не говорив: вона вмить утямила, що за нинішній вчинок прощення йому ніколи не буде, такого пробачити не можна, то не кинуте необачне слово і не образа в ліжку, то зрада — найтяжчий гріх, якого спокутувати невміч нікому, й не замаскувався він жалюгідним Аркадієвим виглядом — прозирав крізь сльози винуватця, немов тавро на чолі варнака, й промовила Ліда:
— Я ще раз повторюю, Аркадію: ми познайомилися з тобою на репетиції фальшивої п'єси й спробували винести ту виставу на сцену життя… На щастя, нам це не вдалося зробити, finita la comedia… Прощай і не шукай мене.
Ліда збігла сходами вниз, а він стояв біля дверей непорушно, і здалося йому, що ніколи вже з цього місця не зійде: отупіння тривало незмірно довго, в голові не було жодних думок, однак згодом зблисла одна: Ліда знову нагадала про п'єсу «Платон Кречет», в якій вони обоє мали зіграти фальшиві ролі; ця ганьба Ліду обминула, але ж його й далі тримала в своєму полоні: Корнійчукова вистава йде в театрі, й Аркадій виконує в ній роль терапевта Бублика. А мріяв зіграти Гамлета! То чи не краще й справді вийти на вулицю з гітарою?
Глянув на годинника: за дві години починається вистава. Підняв ключ з доліїжи, вийшов на вулицю й зупинився біля парадного театрального входу. Не заходив, ніби вперше злякався фальшу…
Навпроти, поруч з цирком, повнилася підпитою мужвою кнайпа з невибагливою назвою «Пиво–води». Перейшов вулицю, зайшов досередини, протиснувся до ляди й замовив гранчак горілки. Вихилив одним духом і зі злобним виглядом, ніби задумав злочин, зайшов до театру.