— Ти мені й руки не хочеш подати? — здивувався Аркадій, з докором дивлячись на Ігоря.
— Ти зрадник, — вимовив Ігор крізь зуби. — То як я можу…
— А ні, не зрадник, не зрадник я! — вигукнув Аркадій. — І коли так дуже хочеш знати, хто доніс на нас, то я скажу…
— Не треба, Аркадію, це не має вже сенсу, — відказав Ігор. — Одне лише нині може мати якесь значення: чому ти так опустився — балаганиш по корчмах, а університет, в якому залишився за таку мерзенну ціну, тепер поза тобою…
— Усе те фальш, фальш — і університет, і театр! Справжнє тільки тут, у цій брудній кнайпі. Ці люди з ангельськими душами, яких я втішаю, не мають у собі ні злоби, ні корисливості — то чисті діти міста, і серед них я — світлий, немов херувим! — Аркадій аж захлинався, так квапився позбутися болю, який запікся в ньому. — А–а, ти боїшся дізнатися, хто нас зрадив, ти взяв мене за жертву, цим вдовольнився і не усвідомлюєш навіть, якої кривди завдаєш людині, котра заслуговує на співчуття. Ти мовчиш, а я таки скажу: то Ореста, твоя пасія, добровільно, без примусу прийшла в кабінет комітету комсомолу до Черепова, а він викликав тоді й мене — за свідка, пообіцявши, що я залишуся в університеті, якщо прилюдно покаюся… А вона, сучка, так докладно йому доповідала: де ми збиралися, про що говорили, який роман ти задумав написати… І всі ви, святі та божі, нині плаваєте на поверхні, тільки я опинився на дні…
Ігор мовчав. Він знав, що Аркадій говорить правду, чей–же сам запідозрював Оресту — з тієї хвилини, коли вона в істериці сказала, що хоче врятувати товариство від небезпеки. Ту підозру Ігор відганяв від себе, не маючи сил збагнути, як в одній людині можуть співіснувати ангельська краса і ница підлість; він тепер згадав гарячу ніч з красунею і той несподіваний холод, що пройняв його після шалу, — пропала навіки в темряві забуття прекрасна лялька, а образ Ліди, який давно пробирався до його серця, зупинився тепер у своєму пориві, не маючи сміливості повноправно заходити до нього, — й тоді ще пекучіша ненависть дійняла Ігоря: і одну, і другу дівчину відібрав від неї цей бешкетник.
Ігор вийшов із смердючої кнайпи з відчуттям непоправної втрати, й лише одна думка могла його втішити: який знаменитий урбаністичний епізод з'явиться колись у його романі «Домороси»!
XIX
День проминув так швидко, як і роки; місяць викотився до зеніту й освітив примарним світлом пущу, перетяту вузькою стежкою, що бігла від печери до тракту; стежка біліла, немов простелений рушник, й мені так солодко згадалося, як я колись ішов нею слідом за Лідою й хотів її спинити, обняти й не відпустити більше від себе. А що стримувало мене, не хочу зараз згадувати — згадки прогризло каяття, що не зробив того, що й потім протягом довгих років не наважувався її наздогнати, а чого боявся — добре нині знаю, і мучить мене жаль до самого себе, бо повернути втрачене вже ніколи не вдасться. Роки промайнули, мов дим крізь кущі, й нібито перешкод для нас уже не існує, крім однієї: Ліда нині чужа й далека у своїй самотині… І не прийде вона, я це добре знаю, як добре знаю й те, що завтра не зважуся піти її шукати…
Тільки листи, в яких ми перебуваємо близько, як вірні друзі, а може, й більше, залишилися. І чому ні одне з нас не простелило ті листочки по цій місячній стежині, чому ми не пішли по ній пліч–о–пліч? То нехай кладуться вони тепер у предовгий наш діалог, а міг же він бути вимовленим від очей до очей, від вуст до вуст гарячим подихом…
«Дорогий приятелю, ти, напевне, будеш з мене сміятися: я вдалася до ворожби — люди завжди шукають віщунів, коли до них приходить безнадія… Я тепер студіюю Нострадамуса. I ти знаєш, чим більше заглиблююся в його центурії, тим більше переконуюсь, що він насправді умів передбачувати події на цілі століття вперед. То чому я не повинна йому повірити, що нашій комуністичній стодолі відміряно рівно сімдесят сім років і сім місяців? А це вже недовго чекати — якихось двадцять літ… Гадаю, що доживемо до того щасливого дня і з утіхи нап'ємося удвох до чортиків! Боюся тільки, що як на радощах весь наш народ набудеться, то й свободу проп'є. Ми ж безнадійні романтики, які гучно відзначають перемоги замість того, щоб чимшвидше вигрібати з попелу рештки власного майна. Може тому, що перемог було у нас так мало…»
«Маєш рацію, дорога Лідо. Адже мали ми свої обереги — ікони Богородиць, які опікувалися нашим краєм. І де вони тепер, чому ми їх не вберегли? Одну вивіз Боголюбський з Києва, й донині поклоняються їй москалі. А другу, яку намалював апостол Лука, князь Лев передав на зберігання у Василіянський монастир при церкві Святого Онуфрія у Львові — й викрав її намісник Галичини Владислав Опольський, і тепер у Ченстохові моляться до неї поляки за благополуччя Польщі… Для нас залишилася тільки марна втіха, мовляв, наші ікони чужих молитов не приймуть. Але ж приймають, та ще й як!»