«А знаєш, Ігоре, що я собі подумала: ти живеш у Києві, до речі, я вже навіть не уявляю, як ти виглядаєш, приїхав би колись до мене, я сама, син одружився… То що я хотіла сказати… Ага, нагадати тобі, що у великому місті до письменників ставляться з меншим пієтетом, ніж на провінції. Не переманюю тебе, та й ні до чого це вже нині, з часом така віддаль пролягає між людьми, що несила її перейти… Тож я боюся, що ти можеш там, у Києві, загубитися серед велелюддя доморослих геніїв, хоч і сам ти, як не як, а „доморос“ — або знидіти від заздрості, що сам таким генієм не став. Та ні, цього з тобою не трапиться, ти дуже самодостатній, але май на увазі ці дві підступні небезпеки: мені було б невимовно гірко, якби ти впав у ту чи іншу яму… Та це так, між іншим… Я ж то хотіла про інше з тобою поговорити, а заплуталася у недомовках… Ось що: чи не хотів би ти в наступному романі таке написати: Конрадамесію жене на Голгофу Варрава, якому народ у темряві свого духа дав перевагу і реве, темний: „Розіпни його!“, не відаючи того, що Варрава розіпне не тільки Месію, а й увесь народ… Й мусиш допровадити свій цикл до Воскресіння — коли видохнуть Варрави і Юди.
Інакше й не варто було братися за таку поважну працю: наш порятунок у знищенні лжемесій…»
«Лідочко, пораднице моя, я часом терпко тужу за нашим товариством, що давно існує, — з нього залишилися тільки ти та я. Тож тужу за тобою — та й що з того: так близько бігли наші дороги, а до перехрестя не добігли. А жаль… Але говоритимемо про літературу. Я маю намір розкрити гріх не Варрави, то нікчема, а нашого великого Гоголя, який, немов Фауст, запродав Сатані душу, щоб мати можливість оспівати красу України й спонукати люд до думки, що за неї варто боротися. Про це ми не раз говорили на наших доморосівських зібраннях… Гоголь заради слави і грошей зрікся своєї батьківщини й мови, та зробив те, що залежало від нього, а не від Бога: вигрівши бісеня у своєму сумлінні, немов запорток під пахвою, залишив Україну в літературі живою і прекрасною. Чорт заплатив сповна письменникові за зраду: дав йому вічну славу. Зате до самої смерті переслідували Гоголя муки совісті, він засудив себе у „Вії“ та в „Ночі на Івана Купала“; в перестраху перед сатанинською помстою кинувся сплачувати нечистій силі борг: написав другий том „Мертвих душ“, в якому прославив Росію. Та Сатана того боргу не прийняв, і Гоголь спалив не тільки роман, а й себе самого, та цим уже не міг спинити Сатану, який в образі Чичикова гасає світами… Таке наше пробудження, таке Воскресіння… Та якби я мав, Лідусю, хоч крихту Гоголевого таланту, я без надуми продав би його чортові для того, щоб навіки прославити Україну й розбудити її до життя — так, як це він умів зробити, незважаючи на непрощені свої гріхи».
«Може, ти ще не знаєш, Ігоре, що вернувся із заслання Мирон Синютка — і яку урочисту зустріч влаштували йому львів'яни: мало що не на руках носили й обрали народним депутатом до Верховної Ради України. И таких, як він, дисидентів, там нині вже більше десятка — правлять вони бал у парламенті, а я з години на годину чекаю проголошення нашої Незалежності…»
«Ти не можеш собі уявити, Лідо, яке то було свято! Море синьо–жовтих прапорів лопотить над Києвом, стотисячний люд запрудив вулиці, всі обнімаються, плачуть і, як писав Тичина, — усі сміються, як вино, і всі радіють, як вино! Ми найщасливіше покоління, яке дочекалося волі… Я зустрічався з Мироном: став він ніби вищий, а який упевнений, ти б його не впізнала. Державний муж!»
«Тож тепер, Ігоре, мусимо ходити тільки лінією найбільшого опору, як мовив колись Іван Багряний, — щоб пізнати ціну свободи на власній шкурі!.. І знімімо шапку та кожух з нашого Пророка Шевченка — був–бо він ідеальним аристократом, як і належиться вождеві елітарного народу. І елітарна теж наша революція: ми не темний тлум бунтарів, а викшталтоване військо Мазепи, Петлюри, Коновальця… О Ігоре, в яке величне життя ми входимо!»
«Дорога Лідо, ейфорія заступила нам очі радісними сльозами, а Мирон сказав мені: „Це ще не перемога, боротьба тільки починається, й ми повинні дивитися правді в очі. Колись бояри в князівстві Романа й Данила були п'ятою колоною й виконували розпорядження Кракова, Суздаля і Пешта. А нині маємо в українському парламенті новітніх бояр, ту грязь Москви, про яку говорив Шевченко. Мало в нас нині ідейних вождів, ми потребуємо новітніх сильних провідників… А втім, ми всі вожді нового часу, бо єсьмо нащадками тих поколінь, які пролили за нашу землю кров…“»