Львівський поїзд відходив з Галича увечері, отець мав ще багато часу, а день був теплий, маєвий. Зупинився біля порослої мохом і дерезою княжої сторожової вежі на горбі, з якого дорога стрімко збігала до Галича. На обрії виднілася пірамідальна височина, що здіймалася до неба з–над Дністра, — місце давньовікового дитинця Данилового замку — Крилоса, що стояв у центрі столиці колись могутньої Галицько–Волинської держави.
Отець у дитинстві бував тут не раз, вилазив на вежу, щоб налюбуватися широкою биндою ріки, яка огинала Княжу гору, він навіть уявляв собі величний город, що досягав шпилями веж до небес, й була та уява казкою. Та ось цієї миті пройняла його згіркла думка: а що залишилося тут від колишньої могутності — жодного сліду давньої слави!
Хіба лише стрімкий спад гори до Дністра міг нагадати, що тут колись височіли неприступні вали, увінчані частоколом, рипіли звідні мости перед Німецькою брамою, на якій князь Данило вивісив своє знамено, вперше ступаючи до Галича, щоб посісти княжий стіл… Нині ж ті хатки, що обступили столичну гору, здавалися нікчемно дрібними, й отцеві Миколаєві ніяк не вкладалося у свідомості, що он за тією горою колись бігли биті шляхи в Угорщину й Польшу, якими йшли на Галич у тяжкій силі чужоземні вої, й нерідко вели їх до столиці своєї держави зрадливі бояри й бездомні князі–ізгої, зваблені золотокованим галицьким престолом; що тут дзвеніли кровопролитні битви і встелялися придністровські схили трупом завойовників, зрадників і хоробрих дружинників, які воювали за свою честь і княжу славу… И нічого для людської пам'яті не зосталося — тільки пісна земля і тихе безгоміння!
— А чи було те все, чи лише ратні легенди втішають нині нашу сіру дійсність? — прошепотів отець Миколай сам до себе.
— А таки було, було! — почув він поруч жіночий голос, немов відгомін його слів, і стрепенувся.
Біля нього стояла — і звідки тут узялася? — панночка у солом'яному капелюшку, крізь плетиво якого пробивалося сонячне світло й розсипалося по вродливому личку білим ряботинням, а два світляні кружальця, обрамлені вологою синявою, вчепилися зіниць; ті пломінці обпекли отцеве обличчя, і від цього стало йому затишно й солодко. Його погляд ковзнув поза межу золотого розсипу, й тоді повні губи панни розтулилися в скупій посмішці. Вона поправила рукою капелюшок, світлячки в зіницях згасли, сині очі зазивно ворухнулися — дівчина поглядом обвела отця з голови до ніг, ніби намагалася назавше запам'ятати його вигляд і водночас угадати, хто цей красень у довгій, нижче колін, реверенді й з білим трикутничком накрохмаленого комірця, що визирав із прошивки, засвідчуючи його целібатний сан. Й забувши про церемоніал під час знайомства, спитала панна, як здалося отцеві, доволі безпардонно:
— Ви целебс?
— Так, — відказав отець Миколай, протискаючи слово крізь хрипоту в горлі.
— Який жаль… — з кривдним відтінком у голосі проказала панна, знітившись від легковажно вимовлених слів; червінь, що залила її щоки, впала на обличчя отця, і він опустив голову, ховаючи від дівчини своє зніяковіння.
— З ким маю честь розмовляти? — врешті видобувся отець із сторопіння, впадаючи при цьому ще в глибшу незручність, бо що йому до цієї дівчини, та все ж спитати мусив, адже чомусь вона підійшла до нього й розпочала розмову.
— Я Зореслава, учителька із Залукви… Щойно вийшла он тією стежкою з лісу на дорогу, йду у шкільних справах до галицького інспекторату. Аж тут ви… Когось чекаєте?
— Сказав би замість компліменту, — посміливішав отець, — що вас, та це було б неправдою… Просто зупинився навпроти Крилоської гори й задумався…
— Над тим, що все минає без сліду? — промовила Зореслава, і вчув отець у її питанні бажання розмовляти. Може, панночка балакуча за вдачею, та швидше — потрібне їй спілкування з освіченою людиною, певне, в Залукві перебуває в самотині… Й готовий був отець Миколай підтримувати розмову, проте мовчав, знічений її допитливістю.
Вона ж чекала відповіді, проникливим поглядом спонукуючи отця до бесіди, наче боялася, що мовчанка зрунтає їхнє несподіване знайомство, а їй хочеться дізнатись, ким є цей юнак — без реверенди й того накрохмаленого комірця, який свідчить про його обітницю безження, й чому він, такий молодий і вродливий, запроторив себе у схиму? Яким словом має вона затримати його хоча б на мить, бо ж ось–ось вони розійдуться, й від їхньої зустрічі не залишиться й сліду в пам'яті. Й вона аж злякалася, коли він простягнув їй руку на прощання.