Від залізничного двірця до Юрського саду йшов отець Миколай, вмисне сповільнюючи крок, — не так зі страху, як від респекту перед людиною, схожою на старозавітного пророка, перед етнархом і пастирем українського народу.
Й згадалося йому, як п'ять літ тому митрополит Андрей постав перед ним у величі своїй — добрий і мудрий благодійник, засновник музеїв, шкіл, семінарій і сиротинців, — прибувши до спудеїв Станіславівської духовної семінарії, щоб провести з ними бесіду про Бога й Україну. Запитував митрополит семінаристів, за яким покликом пришили вони в цю духовну обитель, й відповідали йому принишклі спудеї, що привела їх сюди любов. Митрополит пильно приглядався до облич й зупинився на стрункій постаті юнака, який не міг відвести очей від святого старця.
— Про що думаєш цієї миті, мій сину? — спитав його владика, і відказав йому семінарист Миколай Конрад:
— Думаю про те, що найкращий камінь змарнується, якщо не потрапить до рук умілого різьбяра.
Сподобалася митрополитові відповідь спудея, і він сказав:
— Віддам тебе до рук найкращих майстрів.
Отець Миколай постукав у двері службового приміщення Святоюрського храму, до нього вийшла молода черничка, чимось схожа на панну Зореславу, й він попросив допомогти отримати аудієнцію в душпастиря. Черничка мовчки завела його в сутінну келію, й отець у молитовній покорі чекав на з'яву митрополита. Час минав для отця дуже повільно, та врешті двері відчинилися, й черничка вкотила до келії візочок, в якому сидів сивобородий митрополит Андрей.
— Я впізнаю тебе, мій сину, — промовив етнарх. — З чим прийшов до мене: з духовною потребою чи, може, якесь лихо трапилося з тобою, і ти з соромом покинув столицю світу?
Отець Миколай вклякнув перед митрополитом на одне коліно й поцілував його в руку.
— У сумнівах я прийшов до вашої владичої світлості, — сказав. — Хочу служити Богові й Україні у вільному стані. Тому прошу, достойний владико, зняти з мене целібат.
— Не хвалю латинника Хомишина, — відказав Шептицький, — та зняти з тебе святу обітницю не маю права. Проте на все твоя воля: задумав зняти реверенду — знімай. Це не тяжкий гріх. Тільки перед таким вчинком добре подумай: у священицькому чи цивільному стані принесеш більше користі ближнім. Адже много часу віддав ти богословському вченню.
— Не маю наміру, владико, покидати Церкву. — Отець Миколай з надією на добру пораду дивився митрополитові в очі, що визирали з–під сивих брів. — Але дійняла мене інша, не богословська пристрасть — історія мого краю. А вона здебільшого зберігається у православних церквах і монастирях, і мені, греко–католицькому целебсу, буде утруднений доступ до них… І ще інший сумнів мене діймає: чи не ущемлю я богословську службу науковою працею?
— Церква не цурається науки, сину… — Митрополит на хвильку задумався, потім вдоволений вогник зблиснув у його очах. — О, ще багато зосталося нерозрізаних книг, в яких записано те, чого ми не знаємо. І тліють вони по монастирських книгосховищах… Ти став на вірну стезю, і целібат не заважатиме у твоїх пошуках. Чей православні й греко–католицькі священнослужителі — передовсім українці… Та запідозрюю я, що тебе інший клопіт турбує. Признайся мені, як на сповіді, ти закохався?
— Так, владико, — опустив очі отець Миколай.
— То зваж, що вибрати. Маєш право перейти в цивіль, хоч мені було б жаль, якби ти так вчинив… Приятельство — а кохання передовсім ним є — не може завадити науковій праці. Ти знайшов собі друга, а це найважливіше. То хай стане тобі та жінка, яку ти покохав, довіреною людиною, котра спостерігатиме за кожним твоїм кроком, за кожним вчинком, сторожем твого сумління. Є ж бо на світі й ідеальна любов… А поки що я призначаю тебе коад'ютором у Львівській Богословській академії. На цій службі матимеш можливість шукати духовних скарбів у старих монастирях… Знаю, приміром, що в Любомлі на Волині, в храмі Святого Георгія зберігаються ветхі книги та рукописи, й ревно їх оберігає тамтешній отець–митрат Роман Херувим. Коли зустрінешся з ним, покличся на мене… Щасливої дороги, мій сину, хай благословить тебе Господь.
…Й так несподівано розполовинилося в отця Миколая Конрада життя на богословську й науково–дослідницьку працю.
За час літніх вакацій 1929 року отець Миколай обслідував монастирі в Уневі й Добромилі — і марно. Старовинних книг і рукописів не знайшов — може, знищили їх час або ординці, які не раз і в різних іпостасях накочувалися на Галицький край. Тож подався отець до Любомля, як порадив йому митрополит Андрей, й застав там ще старого пароха отця–митрата Херувима, який допустив пошукувача в підвали Георгіївської церкви.