Кілька тижнів день у день перебував отець Миколай в церковному книгосховищі, де тяжів сопух протлілих книг і рукописів, списаних кириличними, латинськими, а деякі й глаголичними літерами на пергаменті й пожовклому папері, який під дотиком кришився на порох. Книги й рукописи, злиплі від часу й вологи, лежали стосами; отець обережно доторкався до них, й потрапляли йому до рук то польська «Хроніка Гала», то німецька «Хроніка Тітмара з Мерзебурга», «Літопис Яна з Чорткова», «Малопольський літопис» тощо.
І чим далі добирався отець до споду книгосховища, то все частіше натрапляв на документи галицької історії: грамоти печатника Кирила чи то Василька Романовича… Знесилений від втоми отець Миколай знаходив усе цікавіші документи, серед яких виявив дві грамоти князя Володимира Васильковича про фундацію Страдчівського печерного монастиря й нарешті — о, Провидіння! — рука отця відірвала від долівки прилиплий, врослий у цемент фоліант, списаний збляклим кириличним півуставом, із витиснутим золотим заголовком на шкіряній обкладинці: «Патерик Страдчівського монастиря, ігуменом Миколаєм Конрадом складений і любомудрові й книжникові князеві Володимирові Васильковичу присвячений».
Тоді й припинив свої пошуки отець Миколай і в кімнатці службового приміщення Юрського собору надовго засів над фоліантом, відчитуючи прадавню історію, яка дивним чином була історією його власного пражиття: в патерику описувалося житіє ігумена Страдчівського монастиря — Миколая Конрада.
Розділ перший
Половина Азії аж по Кавказ була вже завойована і спалена татаро–монгольською ордою, кипчаки із своїм чільником Котяном встигли втекти в Угорщину й Болгарію, темник Батия Субудай пустошив Рязань і Суздаль, й ординські бахмати некованими копитами топтали Черніїівську землю.
Ворохобний князь Михайло Всеволодович разом із сином Ростиславом й бунтівним боярином Судиславом Кормильчичем, який ще в юності, за князя Романа, правив на Галицькій Русі коромолу, вихопилися із обложеного ордою Чернигова й допали до волинського князя Василька Романовича, впали перед ним на коліна, благаючи прощення за колишнє посягання на Галич, й прихистив їх Василько у своїй столиці Володимирі–Волинському.
У час Василькового милосердя стояв уже на лівому боці Дніїтра в гостроверхій бобровій шапці й ведмежому хутрі непереможний Батухан й розкосими очима, які ловили просторінну широту краще, ніж далину, пожадливо вбирав у себе замаєне золотими банями церков та дзвіниць праве дніїтровське побережжя від Міжгір'я до Андріївського спуску, й вагався хан, чи варто це найвеличніше з усіх міст, які траплялися йому на побитному шляху, перетворювати в руїни, чи не краще зробити його столицею світового ханства, східний край якого споконвіку впирався у великий океан, а західний неодмінно проляже вздовж берега останнього моря, де панував колись над Європою могутній Рим, і думав хан, який викуп у киян заправити.
А вже дніпровська вода бралася при березі льодяними стрілками, подаючи ханові надію на те, що незабаром Дніпро візьметься товстою кригою, й не зупинять тоді орду ні високі міські вали, ані ревні молитви русичів у їхніх золотоверхих храмах, і впаде згодом під ноги татарській кінноті незмірна світова далина від тихих східних вод до середземноморських — під голубим наметом неба, яке теж, як і весь світ, належатиме Золотій Орді.
Й бачив теж, що так станеться, бо іншого скутку сподіватися не міг, чернець Києво–Печерської лаври Миколай Конрад, який, зачувши іржання коней, рев верблюдів і несамовите галайкання ординців, вийшов із Ближньої печери й уздрів те, що провіщав Апокаліпсис, — кінець світу, Армагеддон. И збагнув чернець, що ніхто із залишенців у Києві не зостанеться при житті, що заваляться під кінськими копитами і Ближні, і Дальні печери, впадуть золотоверхі собори й Золоті ворота, й пропадуть безслідно теж основи пам'яті про могутню Руську державу — літописи, патерики, билини й перекладені на староболгарську мову богослужебні книги.
Цього найдужче злякався чернець, тож недовго вагався, бо й ніколи було, — зник умить за брамою Благовіщенської церкви, спустився в печеру, де колись перебував у самотині преподобний Антоній з Любеча й численними книгами, ним самим списаними й переписаними, обставив печерні стіни; чернець Миколай вибрав найважливіші, вкинув їх до мішка й подався Дальніми печерами до виходу аж у Святошині, куди ще не дійшла орда.