І звелів князь Данило братові Василькові через посланця до двох днів зібрати народне ополчення, спорядити дружину в тяжкій силі й вирушити на Холм, куди суне, плюндруючи Коростень, Сарни й Ковель, татарська орда.
За три дні князь Василько, відіславши спершу свого й Данилового синів до літньої резиденції в Любомль, вирушив на чолі пішої й кінної дружини, озброєної копіями, мечами й арбалетами, на Холм; попереду гарцювали на конях сурмачі, а перед ними пішо ступав з гуслями на грудях славний співець Митуса, він заспівував похідну пісню, а натхненні його крицевим голосом ратники ту пісню підхоплювали, й здавалося їм, що веде їх на битву не князь, а гусляр.
За військом юрбами ішли селяни й ремісники в кожухах, сардаках і ярицевих каптанах із сокирами, настромленими косами, вилами та довбнями; посполитих було більше, ніж княжих воїв, — весь чоловічий люд Волині, загрожений смертельною небезпекою, вирушив на війну.
Не було серед ратоборців лише чернігівських князів й тучного боярина Судислава Кормильчича — не застав їх князь уранці в хоромині для гостей і вкотре пересвідчився, що марно чекати честі від людей, які ніколи її не мали, й доповіла князеві служба, що вдосвіта вони утрьох верхи помчали на південь кам’янецьким гостинцем.
А з Тустанської фортеці, що стриміла вежами до неба над Вороновим потоком, вирушив князь Данило із своїм військом на Володимир, щоб з’єднатися з братом Васильком. Лихі чутки ловив галицький князь від утікачів — жінок та дітей, які кинулися світ заочі з волинської столиці; з людського лементу втямлював Данило, що немає більше города Володимира, дощенту сплюндрувала його орда: згорів із тису рублений княжий замок, й тілами залишенців встелилася земля. Тож через трупний сморід не могло навіть наблизитися військо Данила до міста, й повернув князь дружину на Устєлуг, щоб допасти до Холма раніше орди.
Й розповів Пантела Маломужний ченцеві Миколаєві про те, що сподіялося над Вепром під Холмською фортецею в йорданські дні, й була та розповідь теж на легенду схожа…
…Батьківщина, іноче, не тому дорога, що вона велика: навіть найменший клаптик землі може стати найдорожчою отчиною, за яку віддають життя.
Тисячі голів у гостроверхих кучмах заступили долину над Вепром довкола Холмської фортеці. Здавалася вона дитячою іграшкою, й ординці своїм незліченим числом затоплять не лише Холм, а й увесь край довкруж — від Прип'яті до Гориня, й глибокі озера та безбережний Світязь перемісять в болото.
Проте німо й безбоязно стояли ратники на валах, їхні ряди двоїлися й четверилися — стали руські вої з відкритими заборолами, немов засуджені до страти смертники, впокорені останнім присудом.
Й послав нойон Куремса гінця до Данила з вимогою добровільно повідкривати брами в стінах фортеці, а що відповіді не отримав, то наказав приставити до валів драбини й пороки підкотив до стін.
А коли загримотіли тарани, нібито громовиця враз упала з неба, а стріли хмарами полетіли зусібіч, впиваючись у щити та груди ратників, коли ординці почали виповзати на гребінь мурів, і вже задзвеніли мечі, й іскри освітили сутінний день, коли похитнувся на валу перший ряд оборонців, й татарва готова була залити місто, — вийшла на вал молода черничка й піднесла високо над головою образ Богоматері з притуленим до грудей дитятком, і я впізнав, іноче, на тій іконі ту саму Діву Марію, яка врятувала мені життя в Десятинній церкві, коли будівля храму вже валилася й каміння накривало живих людей, і жінку в чорному впізнав. Я стояв у шелюгах на протилежному боці Вепра й поривався до Пречистої, та спинила мене ріка, тоді я впав на коліна й зашепотів молитву так гаряче, що подих, який видавлював слова, спалював горло, й повторював я безнастанно:
— Пресвятая Богородице, спаси нас!
Вдивлявся в образ і побачив, як очі Богоматері ожили й заярилися вогнем; від того світла попадали ниць татарські вої, вони випускали з рук зброю, затуляли долонями обличчя, кричали з болю й сліпли, а Холмська гора почала виростати, підносячи все місто до небес; приперті до валів драбини попадали разом з ординцями долі, на пороках порвалися линви, ніби мечами порубані, й похитнулася орда.