Я не переставав шепотіти слова молитви, її почули княжі ратники й повторювали вголос за мною, й тоді на вал, що сягав уже неба, вийшов гусляр, став поруч з жінкою в чорному, вдарив пальцями по струнах, й подумали князі та дружинники, що то Митуса чудо творить; в морозному повітрі розлилася благальна мелодія — то урочисто заспівав гусляр:
— Пресвятая Богородице, спаси нас!
Молитовні слова помножувалися, могутній кант прокотився над світом, й від того світу стрімголов утікали ординці, коні гризли коней, а вої падали долі, нібито благальні слова вражали їх цільніше від стріл; понад річищем Бугу добігла орда до луцьких низовин, й зупинила їх фортеця над Стиром. Тут підоспіли дружини Данила та Василька, й посполите ополчення допало — татарським трупом встелилася земля, а під небесами далі лунав спів:
— Пресвятая Богородице, спаси нас!
Утік Куремса з рештою орди на Пониззя, а Данило зійшов з коня й прибив до брами Луцького замку свій стяг. Довго стояв мовчки перед лучанами, дружиною й ополченцями, а коли спів стих, промовив:
— Можна втратити все, дорогий народе, але мати всього ніхто не спроможний. Куремса втратив усе тому, що забагато мати хотів.
Народ клекотів, гудів, ревів, і бачив князь Данило, що серед натовпу й бояри суть: одні на бік князя стають, інші улесливо в очі заглядають, та не побачив серед них чернігівських бездомних князів й боярина Судислава Кормильчича теж не побачив й постановив: коли ще раз їх запосягне, на горло скарає, як це без докорів сумління робив його вітець Роман. И цієї миті остаточно збагнув князь, на кого має спертися. Щиро вигукують йому славу дружинники й гамарники, бондарі, лимарі та прасоли, а співці пісню звитяжну складають, й літописці словом вічну мудрість творять. Погляд князя впав на сина кметя з–над Смотрича — співця Митусу, який ревною молитвою випросив у Богоматері звитягу.
І сказав князь:
— Слава вам, мої вої, і вам, ремісні люди, і вам, ратаї: озброюєте ви нас, одягаєте й годуєте. Та особлива моя хвала нині співцям, які до переможної битви кличуть. Тож привітаю гусляра Митусу: я знаю, на яке поле битви посилати дружину, він же знає дух воїв. Виходь, Митусо, і стань біля мене!
З першої лави піших дружинників вийшов вродливий буйногривий парубійко з гуслями через плече, й помітив князь, як під схвальні вигуки юрби соловіли улесливі очі луцьких бояр, що готові були перед ним і на коліна впасти, й утямив Данило при цьому, що, може, завелику честь віддає синові простого кметя, й ця нинішня честь Митусі озлобить товстосумів, а в серці співця й гординю посіяти зможе, та про грядущу битву з ордою, якої не минути, згадав і сумнів свій притлумив: а хто піде у першій лаві на ворога — Молибоговичі, Судиславичі чи ратаї, ремісники, кметі і співці? Він обійняв гусляра ласкавим поглядом і мовив:
— Чого просиш, Митусо?
Відказав гусляр:
— Не золота — важке воно, не високих хоромів — завше буду з тобою в походах, князю, не поля тучного, для мене поле — вся Руська земля. А дай мені коня борзого, щоб я до Кам'янця поїхав і з батьком–матір'ю привітався. А в Зелену неділю, якщо Господь допоможе діждати, в Залукву подамся, щоб побачити мою ладу Зореславу.
— Бери коня, — відказав князь і парного буланого від свого відв'язав.
А я далі молився прежніми словами до Богородиці, знаючи, що цього дня відбулася не остання битва.
Розділ третій
До весни орда Куремси, розгромлена під Луцьком, схлинула з Волині й на Понизов'ї, з'єднавшись із розбитими на чеській межі туменами нойона Субудая, потягнулася понад Дністром до Чорного моря, полишивши на низовинах Південного Бугу та в Криму баскаків для збору податей із позосталого на Русі люду. И подалася далі на Волгу, щоб уміцнити там столицю Золотої Орди під берлом Батия й кару за поразку на Волині та чеській границі від хана прийняти.
Чернець Миколай разом із своїм побратимом Пантелою покинули сторожку в поліській пущі й, дійшовши до Бродів, подалися кожен своїм шляхом. Чернець — на Галич, а прочанин у свій край над Смотричем, де серед подолян, як чув про це Миколай, на Лотосових островах, обмитих притоками Дністра, жило безпам'ятне плем'я рахманів. І сказав чернець побратимові, щоб він кожного Великодня добре приглядався до Дністра, яким плистимуть шкаралущі писанок, — й по цьому знатимеш, що я ще живий і кличу тебе на прощу в Страдч.