На лавицях перед норою, що була входом до монастирської печери, сиділи бояри в заквітчаних барвистими байорками киреях та в червоних юхтових чоботях. На грудях у них яріли золоті ланцюги, на головах стриміли ковпаки з бобровими околичками — й упізнав Пантела боярина Путяту з Хмільника, який вздовж Збруча рибні стави повикопував, високі греблі спорудив й тучних коропів вивозив колимагами на продаж у Дунаєвець, Заліщики й Хотин; упізнав теж поповича Доброслава Судича, що тримав у своїй власності коломийські соляні жупи і відправляв валки з сіллю до Коростеня, Києва, Сум і аж до Лисичанська, що над Дінцем; й Івана Молибоговича із Старої Ущиці, котрий засіював просом видолини між Бугом і Дністром, теж побачив. Знав Пантела, що не було жодного озера, жодного річкового берега, над якими б не височіли вежі боярських палаців, оточених кам'яними мурами з настромленими на гребенях залізними штирями, й обгороджували бояри свої двори не зі страху перед злодіями чи розбійниками, а щоб прості кметі, які он стоять перед боярами в сірих сардаках, не могли підгледіти, бо навіть шпаринки в мурах не світилися, — як мається багатий володар безмірних добр, і не плекали примарних надій, що з того багатства може перепасти їм бодай крихта.
Тож природною була боярська охота відокремити Болохівщину від Галича в мале й багате князівство й не сплачувати галицько–волинським князям щорічного чиншу, не споряджати для княжих дружин чоловіків, які мусили гинути за княжу славу, — коли можна спокійніше жити в підвладному татарам болохівському улусі, чей Бог високо, а хан далеко.
Й думав бувалий прочанин Пантела про те, що коли й схлине на якийсь час татарська орда із завойованої землі, то вмить своя утвориться, в ординській неволі викшталтована, бо ханські закони можна легко застосувати в себе: запровадити послух татарський і докладну звітність від упокорених громадян, та щонайважливіше — мати змогу кожній зневоленій людині в душу влізти… Що там — чужинецька орда: вона не стоїть на місці, летить, мов кинутий у прірву камінь, котрий на дні провалля розсипається на пісок, та слід від його падіння надовго залишається в душах і свідомості люду глибокими ритвинами, що роз'їдають, розмивають, нещадно руйнують і честь, і родову пам'ять, і звичайне людське милосердя… Чужинецька орда колись–таки вихопиться з прірви, попрямує до останнього моря і щезне в нездоланному часі й просторі, не в силах ними опанувати, та надовго зостанеться на колись завойованій землі лиха й чіпка ординська наука, й зростатимуть вивчені в неволі нові покоління, які забудуть, хто вони й звідки й шануватимуть здобуте в неволі ярмо запопадливіше, ніж їхні предки — меч.
Страшну небезпеку уздрів прочанин Пантела в боярській затії — створити своє незалежне не лише від Галича, а й від власної споконвічної історії князівство, і в тій журі явилося йому видіння — як завше, у найскрутніші хвилини.
Білі люди в незаперезаних сорочках, схожі одне на одного, як недоношенці, спокійні та самозадоволені, ніби наділи на обличчя однакові маски, крізь які не можна прозирнути в душі, бо й душі їхні вивітрилися, затоплювали майдан перед печерою й оточували бояр, сільських кметів і міський ремісний люд… Й згадав Пантела слова ченця Миколая про шкаралущі з великодніх писанок, що можуть приплисти з руського світу до Рахманії й нагадати пожильцям Лотосових островів, ким вони колись були, та чи оживить це їхню заниклу пам'ять, якщо гамівні сорочки, що їх несуть в руках рахмани, задушать людські душі, на яких за непам'ятних часів була незримими письменами записана їхня історія?
А рахмани вже одягали в білі кошулі бояр і посполитих, й коли вони стали перед печерою з однаковими обличчями в однаковій одежі, коли новоявлені близнюки рідну матір вмить забули, — боярин Кормильчич в оповитому білим гамівником корзно оголосив, улесливо заглядаючи в задоволені розкосі очі баскака Ахмета, про створення Болохівського князівства — новітнього татарського улуса з бродником Ростиславом на чолі.
Й вигукнула біла громада в один голос про згоду, й ніхто іншої думки не висловив; білі люди почали хором повторювати одні і ті ж слова про надану їм найвищу честь називатися татарськими людьми, про щасливе й радісне життя під берлом великого хана й дякували баскакові за подароване їм найвище щастя: ніколи вже не потрібно буде їм мізкувати, як мають жити, бо думатиме за них татарський хан.
Й забачив Пантела, що й до нього підходить рахманин з білою кошулею в руці, мов із знаменням смерті. Він схопився з каменя, на якому сидів оподалік печери, й у нестямі вибіг з яру. Біг без перепочинку дні і ночі й аж у Зелену неділю допав до церкви в Синєводську саме в той мент, коли князь Данило благословив молоде подружжя.