Розштовхавши стражників, які оточували князя, упав Пантела перед Данилом на коліна й повів йому, що бачив і що чув. Й мовлячи те, уздрів він на обличчі князя зловісний образ гніву… З лихим передчуттям вернувся Пантела додому, не знаючи однак, яке лихоліття накликав на свій край, звідомивши князя про боярську змову…
Розділ четвертий
Над Лімницею цвіли акації й черемхи біло осипалися в лугах, медовий легіт віяв над заплавами ріки, на обочинах згиналося додолу житнє колосся й джмелилася червона конюшина. Теплий літній день ласкавив закохану пару, якій судилося нині ще раз прощатися над рікою: кликав Митусу на службу залізний брязкіт у Тустанській фортеці, та він не йшов на той поклик, опирався — виганяла його з рідного краю пекуча пізьма на князя Данила, прощення якому співець не знаходив у своїй душі.
Сумні половецькі очі Зореслави скрадливо, щоб того суму милий не запримітив, пасли Митусу, а він серцем слухав її тугу й пригортав до себе жону, щоб на якусь хви лину ще затримати її біля себе; настирливі звуки рогів зваблювали співця, та Митуса намагався їх не чути, — але ж як він обійдеться без княжої дружини, а вона без свого співця в поході на Ярослав, куди підтягував важку силу угор ський полководець барон Фільній…
Й зрунталася нарешті туга мовчанка між молодим подружжям, й повів Митуса Зореславі свій рішенець, якого во на боялася почути, хоч знала, що іншого кроку коханий уже не зробить, — переступить він присягу, складену Данилові під Луцьком, за яку отримав від князя шлюбне благословення. Не мав співець сили здолати біль, що його зазнав від свого володаря, котрий з доброго батька злим вітчимом став й жорстокіше від татарина сплюндрував мирні житла й тучні поля на Пониззі; просяні й житні ниви столочила княжа кіннота, піші ратники греблі розкопали, й тоді води Збруча та Дністра позаливали городи; вогонь спопелив Бакоту, й чорні руїни волали до неба о помсту за вчинену кривду, й не знали біженці, над ким має Господь мститися — над баскаком Ахметом, який спонукав болохівців до зради, а сам здимів й зеленоверхого намету не стало видно на дністровській кручі, чи над городянами і кметями, які через власний нерозум піддалися боярській намові, а може, — над князем, котрий сплюндрував Болохівську землю, весь руський край від запроданства рятуючи…
Був Данило нещадний, коли дізнався про боярську змову. Винних і невинних карав, та справжніх винуватців не застав уже на Пониззі; коли горіла Бакота й батьки Митуси, житло втративши, заривалися в землянку, бродник Ростислав із Судиславом Кормильчичем вже досягали Угорської землі за Верецьким перевалом, й закликав Ростислав Белу IV свою залогу в Галичі поповнити й вирушити з військом під Ярослав, дати Данилові останній бій над Сяном, а після перемоги посадити його, Ростислава, на галицький престол — й ніколи ти, угорський королю, не мріяв навіть посісти під своїм берлом таку могутню державу — від Дніпра, Сейму і Смотрича до країв Паннонської рівнини!
Знала Зореслава, куди веде її Митуса горі Лімницею. Коли з–за мединських горбів зринула баня собору Святої Ірини, оточеного будівлями жіночого монастиря, обоє зупинилися на крутому березі Лімниці, й побачила Зореслава той запропалий світ, в якому їй доведеться жити послушницею, а як Митуса до року не забере її звідти, то й постриг прийняти.
— А чи ти не подумав, Митусо, що зраджуєш князя і нашу державу в біді покидаєш? — спитала Зореслава, викликаючи в собі останню надію зостатися на волі, поки чорна брама ще не створилася перед нею, та не зміг Митуса і тепер, кохану втрачаючи, стлумити печію кривди за себе, за батьків і за край болохівський.
— Він перший мене зрадив, — відказав Митуса.
— Вас обох, мій любий, судитиме отчина.
— Від отчини кару прийму, не ремствуючи.
— Навіть якщо її іменем каратиме князь?
— Бог добре знає, кому віддавати в руки каральний меч… Я проситиму в Господа справедливості на службі в перемишльського митрополита Антонія, він ближче стоїть до небесного престолу, ніж князь.
Митуса стояв на березі Лімниці й дивився вслід Зореславі, а коли за нею зачинилася чорна брама, попрямував перемишльським шляхом.
Й тієї миті стих медовий легіт, зчорніли китиці цвіту на акаціях й поблякла червона конюшина — немов у осінньому присмерку стускнів світ, коли не стало видно Зореслави.