Князь власноручно прибив до брами щит з викуваним на ньому гербом Галицько–Волинської держави — білим двоголовим орлом, а тоді брама навстіж відчинилася, й запросив Данило мужів до тронної зали на раду.
Й говорив князь–переможець про те, що вже назавжди подолана коромола, бродником Ростиславом очолювана, й настала пора розбудовувати державу.
— Доручаю тобі, достойний майстре Андрію, закласти новий город між сімома горбами над Полтвою — єсть то центр моєї держави, звідки тягнуться увсебіч торгові й військові шляхи до поляків, чехів та угрів — на заході, до Литви — на півночі, до Візантії — на півдні й до Суздаля — на сході. Й назву я той город ім’ям мого удатного сина Льва, який вирішив битву під Ярославом у поєдинку з бароном Фільнієм, й стане те нове місто столицею князівства по моїй кончині… І ще скажу вам, достойні мужі, що вирішальна битва з ворогом гряде: незліченна татарська орда відкотилася за Ітіль, проте залишила по собі, немов заразну коросту, немов кублище нічних тарганів, які у пітьмі нюх чуйний мають, — баскаків, тисяцьких, десятників, нукерів та емірів, й після страти в Сараєві бездарного й полохливого, мов заєць, нойона Куремси готується до походу на наш край жорстокий Бурундай. А тому повеліваю лучникам тримати сагайдаки повними, тятиви на луках натягнутими й алебарди нагостреними.
Князь обвів гострим зором присутніх у тронній залі, немов когось шукав, і мовив по мовчанці:
— А без співців, які войовничий дух у воїв піднімають, не слід ходити на рать, бо не завжди без них битви перемогами увінчуються, тому лаштуйте співців у перших лавах… Та я чомусь–то не бачив над Сяном мого співця Митуси, і тут його теж немає. Куди подівся бард, чи не загинув бува на полі брані? Що ти знаєш про нього, Андрію, повідай мені.
Опустив голову дворський, довго не насмілювався відповідати князеві, а той вичікував, сердитий на Андрія за мовчанку. Й мовив нарешті дворський:
— Не знаю, князю, з якої причини не вийшов Митуса в наших лавах на битву, та відомо мені лише те, що став він півчим у перемишльського митрополита Антонія й недавно виспівував божественним гласом антифони на службі Божій в соборі Святого Стефана в Буді, коли вінчався з королівною Анною великодушно відпущений тобою бродник Ростислав, а митрополит давав їм шлюб. Й моєму посланцеві, який від твого імені велів Митусі вернутися до Галича, зухвало відповів співець, що князь Данило ніколи вже не почує на свою честь його співу…
Зблід від ярої люті Данило. Зрада Ростислава вартувала для князя нікчемної ціни, бо й сам він дешево вартував, — але коли зраджує улюблений співець, якого сам князь благословив на шлюбі, то якими талярами можна оцінити такий негідний вчинок? І з якої то причини пірнув вірний Митуса в отхлань злочинної непокори? Наказав князь дворському Андрієві:
— Ще раз пошли гінця до Митуси, а не послухається — сирицею зв'язаного до мене приведи!
Розділ п'ятий
День у день ждав Данило на Митусу. Багато мав справ, бо знову заворохобилися недобиті бояри в Галичі, а ще часто виїжджав над Полтву дивитися, як просувається розпочате зодчим Авдієм будівництво нового города, який Львовом назветься, та й хліб для краю мусив з–поза меж діставати: з Болохівської землі перестали йти валки. Та все ж у міжчасі чекав на Митусу, не перестаючи у гніві своєму дивуватися: як і чому посмів славний співець, дружинник і слуга вірний зрадити князя…
І ось у княжу гридницю заводять дружинники простоволосого, із зв'язаними руками, в подертій рясі церковного півчого, колись улюбленого княжого співця, й болісно стиснулося серце в князя, бо любив і цінував його й пояснити собі не міг, як зважився Митуса проміняти ярицю на чорну рясу, а галицького князя на перемишльського митрополита.
Князь сидів у гридниці за тисовим столом і не зводив очей від ув'язненого співця. Звелів оружним людям вийти, а сам мовчав, згадуючи, як під Луцьком, коли татари облягали замок, вийшов уперед лави Митуса з гуслями й заспівав звитяжну пісню про силу руського оружжя і доблесть хороброго князя — ринули тоді навалом галицькі вої, й покотилася від Стиру аж до Горині татарва. Чом же тепер не хоче він співати хвалу князеві — чи ж не заслужив на неї Данило під Ярославом? Кивнув пальцем до Митуси, щоб підійшов, але той навіть не поворухнувся, дивлячись на князя спокійним поглядом, наче невинний або приречений на смерть. Й мовив з гіркотою нахмарений князь, вражений упертою непокорою співця: