— Чому ж ти, Митусо, добровільно не з'явився на моє повеління?
— Я вільний, князю, хоч руки маю зв'язані, — відказав Митуса. — Не захотів іти до тебе. Мій Болохівський край ти сплюндрував, батьків моїх житла позбавив, то вбити можеш і мене… А може, ти захотів стільки страченого люду на Пониззі замінити мною одним?
— Неправий ти, Митусо… Вільна болохівська громада вийшла з послуху, піддавшись намовам зрадливих бояр, — орду годувала й державу мою намірилася розчленувати. А я мушу збирати народ в один кулак. Та не конче треба тобі це розуміти, за тебе думає князь… Але від чого ти вільний: від своєї землі, від ординської загрози чи, може, від роду свого?
— Пісня моя вільна!
— Пісня вільна? — засміявся князь. — Може, й вільна вона була, але токмо на поприщах від Перемишля до Галича, коли тебе вели сюди. Бо в Перемишлі вона служила митрополитові, який угорському королеві слугує, а в Галичі служитиме мені. А якщо не мені, то моїм ворогам… Але чому ти не хочеш своєму князеві співати? Ліпший єси від Бояна, який славив гульвісу — князя тмутараканьського Мстислава, або від тих співотворців, що перед старим Мономахом божественні гласи з грудей добували, приграваючи на гуслях? Ліпший єси? Чи, може, зрадливі бояри, які запродуються то угорським, то лядським королям, більше добра творять народові, ніж я зробив — від Калки до Ярослава? Кому хочеш віддати глас гуслів своїх? Говори ж!
— Я співав тобі славу, князю, коли ти громив тевтонців і татар. За що ж тепер маю воздавати похвалу — за землю, доплюндровану тобою після орди? Болохівці хлібом відкупилися від монголів, так. Бо не могли вони втекти із свого краю, як це зробив ти, заховавшись у Синєводському монастирі, а жити хотіли… Ти збираєш у кулак громаду. Гаразд, певне, так і треба. Але чи відаєш ти, кого збираєш? Князь за всіх думає, а народ — чернь безсловесна… Не так воно, князю. Ти став на чолі тисяч–тисячного люду, де кожен має свою мисль, страждання, ненависть і любов. Ти цього не хочеш знати, лише данину береш. А я знаю, бо єсьм співцем свого народу. Чому ти не покликав мене перед тим, як посилати військо на Болохівську землю? Може б я, уродженець того краю, підказав тобі, як залучити люд на свій бік. А знищити… Нищить і орда темна, чого ти раптом їй уподібнився? Не можу, князю, пісню тобі співати якраз через те, що ти так цього жадаєш. Моя пісня сама повинна зродитися для тебе. А не зроджується — видно, ти не заслужив на неї.
Зблід князь від люті.
— Не заслужив, смерде?! — скрикнув він і дружинників покликав.
Здригнувся Митуса, смерть чуючи. Вмить увійшли до гридниці оружні люди й поставали біля порога, чекаючи повеління.
Глянув князь на Митусу: змарнів співець, борозди поорали його обличчя й чорні із сивиною вуса опустилися донизу. І здалося князеві, що скоряється йому співець.
— Розв'яжіть йому руки, — наказав оружним князь. — Принесіть глек доброго вина й залиште гридницю.
Розправив руки Митуса, аж захрустіло в суглобах, ступив крок від порога до столу, за яким сидів Данило, й чекав поклону від непокірного співця. Вдивлявся князь в обличчя Митуси, на якому щойно згірклістю тінилася покора, гнів у серці володаря м'якнув, мов віск на сонці: озивалася давня приязнь до співця, котрий сам без поклику й принуки понад десяток літ тому прийшов до нього з Болохівської землі — Данило тоді заволодів Бакотою на Пониззі після смерті Мстислава Удатного, й вимучений боярськими здирствами люд вельми радів князеві.
Вдивлявся з насторогою, бо й сам не вірив, що Митуса, який ніколи не боявся ні стріл, ні списа, ні меча, міг раптом так злякатися, щоб аж на коліна впасти. Й насторога та була не даремною: як тільки Митуса розправив розв'язані руки, враз не залишилося ні сліду від гіркоти, випечалуваної на устах, — на її місці заграла зухвала посмішка.
Стиснув Данило в долоні срібну чашу, аж зігнулася креш, і ще раз ствердив про себе, що немудро чинив, коли, отроком прийнявши княжий вінець, попустив віжки громадам, міцно натягнуті вітцем Романом.
Задумав було молодий Данило добром з'єднати собі людей. Дарма, що книжник Тимофій уславив покійного нині князя Романа Мстиславича найдобірнішими словами, які силу означають, — і левом, і риссю, і орлом, і туром — боявся юний князь жорстокої слави свого вітця, який громадам віча скасував, зрадливих бояр живими в землю велів закопувати, а литву запрягав у плуги. Подумав, що не можна затискати кулак тоді, коли він більше не стискається, бо супроти волі ув'януть пальці й розтуляться у знемозі; що зрідка треба відпускати попруги на конях — натруть–бо худобині боки до крові й треба буде її випрягати, ще й лікувати; що батіг не повинен безперервно стріляти над хребтами: звикне твар до батоження й перестане відчувати спонуку.