Прийнявши княжий вінець, постановив Данило сповідувати заповіти свого великого предка Володимира Мономаха, який радив по–вітцівськи лагодити поспільство до битв з поганами, не губити душ невпокірливців, не дозволяти сильним принижувати слабших і не гордитися своїми знаннями, пам'ятаючи, що вони Богом дані й Богом забрані можуть бути.
Як задумав, так і чинив Данило, маючи ще й гадку про те, що співці Мономаху славу співали й називали його, як Володимира Святого, сонцем, — сподівався галицький князь хоч малої вдяки від людей, бо мав на це право. Хіба не він у краю, роздертому й знесиленому кривавими міжусобицями, подав взірець справжнього братолюбства? Он неподалік Тухольських воріт, в урочищі Святославів, височить могила третього сина Володимира Великого — Святослава, який після моторошної смерті братів Бориса й Гліба втікав від Святополка Окаянного до угорського короля Іштвана й був тут зарубаний печенігами, посланими братовбивцем. То чи не перший в історії Руської держави Данило Романович подав братню руку молодшому Василькові, назвав його другим правителем і віддав йому Володимир?
Мав Данило право сподіватися доброго слова від людей: і ляхам, і уграм місце їхнє вказав і крижевників прогнав з Руської землі — тому й служив йому премудрим словом книжник Тимофій: співаючи похвалу Мстиславу Удатному, й Данилової слави не поминув високим словом.
Так було і так уже не буде. Устами Мономаха мед би пити: кипчаків тих гуляло в степу не більше, ніж бліх у княжому теремі, — можна було вибирати час і для ловів, і для писань, що напучували на добро й милосердя. Данилові ж випала така фортуна, що Мономахові й снитися не могла: і Литва з князем Міндовгом, і угри з Белою, і бродник Ростислав, і тучний Судислав Кормильчич. А орда! Тож немає нині місця милосердю, весь народ мусить бути зібраний докупи міцною десницею володаря — і хто не коритиметься тій руці, буде скараний: така воля часу, а не князева, й за цей почин теж вартий князь похвальної пісні від співця.
Данило помітив зухвалу посмішку на устах Митуси, та волі своєму гніву ще не давав: може, отямиться співець і, в книгах учений, зрозуміє найпростішу істину: не можна лише для свого вдоволення й вигоди жити, весь народ повинен стати з князем заодно.
Останні слова Данило вимовив уголос — і промовив Митуса:
— Заодно з володарем можна стати тоді, коли він справедливий. А коли ні, то, як повчав книжник Даниїл Заточник: «Не тримай свого двора біля княжого, бо ласка княжа, як вогонь під клоччям».
Митуса зробив рух, ніби гуслі перетягнув із–за спини на груди, вдарив пальцями по струнах і заспівав:
— Як чуєш, співаю я ще, князю, — знову посміхнувся зухвало Митуса, опустив ліву руку, а правою сягнув по кубок з налитим для нього вином.
Не виминав співець суворого погляду князя, який ще дужче нахмарив чоло, слухаючи нелюбу пісню про Івана, який не бачить далі свого двору. Зчеплювався Митуса з володарем своїм незалежним поглядом: «Бачу, як кипить у тобі нестримна лють, що ось–ось зірветься, мов собака з ланцюга, та все одно співатиму про двір простого кметя, з якого вийшов сам, — про сплюндрований тобою, князю, двір». Князь думав вище: «Заміни, Митусо, подле ім'я княжим, і зміст пісні стане ширший — вилетить з–поза кметського тину на всю державу, й стане вона сильнішою. Хіба не розумієш, що такої пісні, як оце ти проспівав, кметь і не почує, а злобний боярин візьме її для себе й піде з нею на втіху орді, проти того ж кметя».
— Про який двір і про якого боярина, Іваном названого, співаєш, Митусо? — заговорив князь. — Про Жирослава, який набріхував на Мстислава Удатного, ніби той замишляв з половецьким ханом Котяном проти мене змову й був прогнаний з Галича, мов Каїн з Адамового дому? Чи про Судислава Кормильчича, котрий разом з бродником Ростиславом навів угрів на Галич й лежить нині непогребенний на засянському полі? — князь м'яв долонею посивілу бороду й неблимно дивився на Митусу. — А може, про того Пилипа, який багато років тому запросив нас з братом Васильком у Вишню на бенкет, щоб там обох потруїти, і потруїли б, якби мене не попередили вірні слуги… А я простив Пилипові, бо слухався заповітів Мономаха. Чи, може, співаєш хвалу бояринові Молибоговичу, що то на пиру вилив мені в лице вино з чаші, а я сказав йому лише: «Бог тобі заплатить»… Надто добрий був я, що не личить господину. Та напоумив мене соцький Микула: «Не подушиш бджіл, князю, меду не їстимеш». І я прийняв цю пораду: не чекав більше на Божу відплату — сам пішов на Болохівщину карати зрадників… Чого ж ти мовчиш, та скажи нарешті: мало я терпів?