— Ні, господине, — спокійно відказав воєвода. — Нікому ця жінка не належить. Прийшла живот свій віддати за отчину — замість мужа свого вбитого за твоїм повелінням.
— I — за отчину?! — звів брови князь.
— Право князя милувати й карати. А отчина є отчиною поза твоїм присудом — справедливим чи несправедливим.
— Хто ж ця черниця? — поник голос у Данила.
— Зореслава, жона Митуси, — мовив воєвода, і аж тоді жінка підвела на князя очі.
— Зореслава… — повторив за воєводою Данило, пригашуючи в душі збентеження. — Благословив я вас з Митусою на шлюбі, однак обличчя твого не запам'ятав. Та коли ти свій біль за кривду потлумила й маєш волю стояти з нами, то дяка тобі: жіночі руки завжди знадобляться, рани перев'язуватимеш… А в смерті мужа твого я не повинен — він сам не захотів жити…
Лляне волосся спадало на шию Зореслави, суворість оживила прив'яле обличчя монастирської послушниці, вона пильно дивилася на князя, ніби намагалася осягнути розумом велич цієї людини, яка все життя присвятила рідному краєві, мужа благородного й сильного, котрому підвладні закон і благодать, повелителя, рятівника і — вбивцю.
При останніх словах князя подовгуваті половецькі очі Зореслави на мить спалахнули жовтогарячим полум'ям, та тут же згасли й зосталися спокійно–зеленими, мов папороть. Вона мовила тихо:
— Мій муж не міг бути самовбивцею, ревно–бо любив землю свою й жити для неї бажав.
Данило мав силу встояти перед полум'ям гніву, що зблиснув у її очах; крутий норов князя легко приборкував навіть чорну ненависть у позирках злобних бояр, але цього тужного спокою подовгастих очей, в яких тінився докір, витримати не зміг й опустив повіки. Миттєву княжу слабодухість помітила жона Митуси, й це додало їй отухи — не до помсти, а до натужної задуми: чому князь, наділений од Бога розумом і добротою, убив співця?!
Ватра почала пригасати, ніхто не смів поратися біля неї у присутності князя, який сидів на колоді в одязі воя, але від цього не переставав бути князем: його гідність виказував владний погляд, що вряди–годи важко падав з–під кущуватих брів на воєводу — і той виструнчувався, чекаючи повеління; сердито покошлана борода і владительська поза, ніби князь сидів не на колоді, а на троні, злегка нахилившись уперед, дослуховуючись. Князь заглибився в задуму, а вої стояли довкола і, стоячи, подрімували, воєвода бачив це і, здолавши боязнь, промовив:
— Дозволь, князю, спочити ратникам перед боєм, — і Данило згідливо кивнув головою. — Та й сам приляж у гридниці… Зореславо, — звернувся до жінки, — залиш нас.
— Нехай сидить, — мовив Данило, не зворухнувшись, і Зореслава, що вже підвелася з колоди, знову присіла біля вогнища. — А ти, воєводо, спічни. Я ж іще не повів свого слова на докір жони Митуси.
Відступилися від вогню тіні ратників і розчинилися в темряві, воєвода теж зник у проймі, що вела в нутро замку, а коли ковані двері лунко брязнули, підвів Данило кошлату бороду, аж засвітився до полумені золотий хрестик на шиї, й Зореславі здалося, що князь молиться, бо ворушилися його губи, й серце її зм'якло від думки, що князь кається за злочин.
Та не молився князь і не просив у Бога прощення, бо не почував за собою вини. Він тихо щось говорив, і лише тоді, коли тупіт, брязкіт і шемрання стихли в замку, почула Зореслава, що мовить Данило.
А він, ніби сам до себе, розповідав стародавню притчу про те, як дерева вибирали між собою вождя. Попросили дуба, та був він надто гордий, щоб служити братам; звернулися до берези, та який вождь з такої ніжної істоти; бук виявився надто крихким, а смерека надмірно побожною, тис і без корони знав собі ціну — тож нарешті погодився терен і поповз колючими кущами по узліссі, сплітаючи гілки й перехрещуючи колючку з колючкою, оповив ліс наїжаченим заборолом з того боку, звідки віяли найсильніші вітри, й розвивався ліс за терновою стіною й шумів.
До лісу раз у раз добиралися рубачі, щоб дістати смерек на щогли, дубів на підвалини фортець, тисів для оздоби, буків на опал; вони приходили із сталевими добре нагостреними бартками й рубали насамперед терен, який заважав їм допасти до чистого лісу; терен опирався, колов, ранив, заманював у пастки, й часто гинули в колючому полоні рубачі — така була владичеська служба в терна.
Усе ж рубачі інколи стоптували тернові кущі, прорубували просіки, прокладали стежки, та коли вже добиралися до лісу, були такі знесилені, що бартки не слухалися їхніх рук, і вони мусили вертатися домів, щоб відновити свої сили в перепочинках, а за той час терен розростався і просіки та стежки закривав — ліс жив. А терен сумлінно виконував свою вождівську повинність, холодно цвів і терпко плодоносив, служба зробила його наїжаченим і злим, і не раз зверхньо дивилися на нього захищені ним дерева.