А коли таки орда рубачів прорвалася в ліс, вирубуючи його впень, найбільш горді дуби заблагали пощади й стали жолудь родити для ординських свиней…
— Для кого цю притчу розповідаєш, князю? — спитала Зореслава.
— Для тебе, жоно, бо рекла єси, що муж твій ревно землю свою любив і жити для неї бажав. Не сказала ти лише того, що не мав він охоти стати хоча б однією колючкою в терновому кущі, бо мав він себе токмо за тиса дорогоцінного.
— А яка вина тиса, що єсть він ним? Чому ти, князю, ставши сам терном, захотів перетворити в нього весь народ? Адже не стане гілка терну тисовими дверима, столом, домовиною, не зіпреться на нього, як на дуба, важка фортеця… То чому ти озлобив супроти себе й дубів, і тисів, і плакучу березу, і смереку, якій дано бачити самого Бога, що тернові недоступно? Були ж у нас вільні громади — оті ліси, сповнені пташиного співу, заселені добрими духами, а ти сам допоміг орді знівечити духовність Господню. Що зробив з Болохівською землею, яка давала рідному краєві і хліб, і пісню, чому захотів її бачити маєтно і духовно вихолощеною? Хіба не знаєш, що хліб родить тільки тоді, коли ратай ростить його, співаючи вільну пісню, а не ходить за плугом під карбачем? Ти ж послав міста болохівські попалити, греблі розкопати, і не родить уже земля на річищах Случі, Бугу й Горині — терном поросла…
— Поросла, поросла! — вигукнув князь. — І не пройде більше нею орда. Подумай, жоно, що говориш: болохівці людьми татарськими стали, а ти заступаєшся за коромольників і зрадників, та ще й у ту хвилину, коли над Стриєм стоять ординські намети!
— Ординці прийшли і здиміють, а Болохівську землю вже ніхто не воскресить… Ти забув, князю, коли чинив се лихо, що терен — то лише вождь, а народ — живий ліс, який душу має, а не лише колючки, і злочинно робити його Тернополем. Що з того, що ворог вже не піде його займати — кому яка користь буде з нього?.. А тепер скажи: чи міг Митуса після болохівського погрому славу тобі співати? — Зореслава пройняла осудливим поглядом князя, який сидів за пригаслим вогнищем. — Чому ти забув, що найцінніший скарб народу — його співець. Навіщо ти вбив його?
Мовчав князь.
Починало розвиднятися. Ватра ще якийсь час курилася цівкою сизого диму і врешті погасла.
Данило підвівся з колоди, випростався, суворо глянув на Зореславу, та не було в його очах гніву, лише тужава зібраність і готовність. Він обійшов вогнище й подався важкою ходою до галереї. Вийшов на поміст й поглянув з–під причілкового залому на світ, засланий вогким туманом, довго вдивлявся в сутінну далину, поки його зір не вловив крізь мрячну непроглядь широко розлиті води Воронового потоку. Князь подумав, що орда приступом не візьме замку ні нині, ні завтра, але як довго витримає осаду тустанська залога? Питної води в камінних водоймищах вистачить до зими, харчу — теж, та коли замерзнуть води, замок упаде. Треба мізкувати, як і куди вивести залогу з пастки: підземний хід сягає до Підгороддя, але й там стоятимуть ординці.
Туман проріджувався, крізь нього проступили обриси вершин Ключа й Чудилова, що сходились підніжжями до Тухольських воріт, а за гаттю — від Підгороддя аж до розлитого повінню Стрия — засіріли плосковерхі юрти видовженим колом — стояв там, певно, цілий кирієн з двома тисячами воїнів, і серед них, можливо, сам Бурундай: на середньому найвищому наметі звис мокрий зелений стяг.
Навіщо вбив… Як пояснити тобі, жінко, що не я вбивав Митусу, а влада, правітцями мені дана. Я б не судив його, коли б не був князем, та призначено мені суд справляти над людьми, а коли суд був неправий, то людина я, а не Бог, і тому помильності підвладний. Не я вирішую долю людей, а закон: це вища державна сила і від князя не залежна, це метальна машина, яка сама працює, і не завжди можна вгадати, де впадуть випущені з пращі камені. Ми виконавці вищого закону нашої держави.
А ти подивися на тих зайд, пришельців, завойовників — хто вони? То бездержавна й беззаконна потолоч, бо єдиний в них закон — сила і сваволя. Нас закон зібрав у державу, а їх погнало по світу беззаконня — що це за народ? Що це за зборище озброєних людей, які зуміли від алтайських відрогів, Байкалу і Єнісею дійти переможним ходом аж за Карпати, й ніщо не стримує їх і досі. Що їх єднає, чого вони хочуть, навіщо їм весь світ, коли й своєї рідної землі вони не знають? У них нічого немає: ні тину, ні двору, навіть цвинтарів не мають — тільки хіть іти далі й далі, неволити й нищити, ґвалтувати й різати, а в ім'я чого, не відають самі, й жене їх світами не державний закон, а сплоджений ними самими страх, і він є для них законом.