А ми маємо свою землю, своє дерево, зело і свій дім, обряди, свята і пісню, та для того, щоб зберегти все це, нам дане, мусимо бути законопослушними — і в цьому наша сила, і тільки так ми можемо встояти перед сваволею орди… Не розумів цього Митуса, і закон скарав його. Бо винен єсть непокорою, тією ж сваволею, що руйнує устої держави. Хто ви без неї — ти і Митуса, хто ви без закону?
Ти тільки збагни: коли владдя і співець єдині, тоді і їхній чин удвоє значиміший. Але де, в якому місці найдоцільніша спілка владики й мистця, де та межа між доброчесністю й злочинністю, на якій повинні вони зійтися? Не знав цього Митуса. Я вказав йому ту межу, та він не захотів стати зі мною поруч…
Ховалися в ізворах сутінки, розповзався долинами туман. Данило зійшов з галереї в дитинець: світало, й настала пора будити залогу.
Зореслава підвелася з колоди й пішла назустріч князеві.
— Зупинись, господине, — звеліла, і було в тоні її наказу стільки крицевого холоду, скільки в погляді невблаганної рішучості.
Данило став перед нею в німій покорі, мов гридень перед воєводою. Зелене полум'я Зореславиних очей обпалило його, й зітліла враз у ньому повелительська всевладність; ставши із судді підсудним, він зрозумів, що марно гукати сторожу: права рука Зореслави міцно стиснула рукоять ножа, встромленого за пояс, в образі вродливої жінки Митуси стояло перед ним уособлення кари за сподіяне зло, і бачив князь, що її не минути.
Не боявся смерті… І не смерть з рук месниці лякала його, а усвідомлення, що не тиха просьба потульного Василька і не бундючна похвальба марнославного Лева, токмо трубний голос нинішнього владики земель руських може розбудити заспокоєну Європу, тому хотілося Данилові вгамувати справедливий гнів Зореслави словами: «Не поглиблюй своїм нерозважним вчинком моєї помилки: смерть князя нині — остаточна ваша погибель».
Та не сказав він цього. Понуро дивився в очі Зореслави, яка вихопила з піхов ножа: не встигне князь добути меча, а якби й встиг, то як зведе його над головою черниці, та й сторожу гукати соромотно: покірно стояв Данило перед своєю суддею, однак у коротку мить спостеріг її вагання й промовив мовчки:
«Месть твоя, жоно, була б справедливою, якби за мною не стояла держава, яку мені Божим провидінням велено тримати в руках. А за тобою стоїть народ, якому сьогодні потрібен не інший державець, а тільки Данило Галицький — жорстокий і добрий, хоробрий і звинний, сміливий, мов барс, і хитрий, як лис. Не простить тобі народ твого месницького вчинку, а новий співець на згарищах і руїнах складатиме поминальну пісню не по Митусі, а по останньому володарю…»
Обоє думками розмовляли — так у смертну хвилину пробігає в пам'яті людини все її життя.
«Ти ж знаєш науку Святого Письма, — відказала черниця, — око за око, зуб за зуб, кров за кров… І помсту я вчиню не за свого мужа, а за народного співця, який гідний був розмовляти з Богом і краще за тебе знав потреби рідної землі, бо не з княжих хоромів вийшов він до людей, а з яскинь народного болю. Я не за Митусу мщу, а за спалену тобою землю».
«Але ж земля, хай і спалена, все ж залишилася під ногами людей, і загосподарює русич на своєму пожарищі, бо ще не випав у мене меч із рук. Чи можна нині втинати десницю, яка його тримає, і добровільно йти у найми до завойовника з Митусиною піснею?»
Думки блискавками шугали в голові князя, бо ж був безборонний перед караючим ножем, й запізніле каяття здавлювало серце: знав–бо, що нема нині на всій Руській землі людини, котра зуміла б сльозою загоїти біль, будити усміх, воскрешати словом віру, — не сила володареві це зробити. Він може лише перемагати або програвати в битвах, бути сильним або слабким, та ніколи не матиме пайцзи до душі свого народу, який його боїться або шанує, хвалить або ганьбить, та віддалений єсть від князя поза межу, яку переступити може тільки співець. І без нього став князь удвоє слабшим, і народ змалів без нього від зросту дубів і смерек до низькорослого терну.
«Спинись, Зореславо… А може, в тому, що наш народ стане колючим, цупким і неприступним терном, — його порятунок; може, таким чином він виживе й дочекається днів, коли знову відродяться в його лоні дуби, тиси й смереки?»
«Правду мовиш, княже… Хвала Господу, що разом з Митусою ти не вбив його пісні — пам'яті про часи панування могутніх дерев. Бо без неї народ не зумів би стати й терном, не мав би сил триматися свого грунту, міцніти й множитися — всохли б молоді паростки без духовного напою, переданого в пісні. І твої, князю, добрі й лихі діла житимуть у тій тямі для прикладу й застережень…»