Сподівався чернець Конрад: як тільки допитається до Страдчівської лаври, розворушить там ченців до освітньої діяльності; обізвуться тоді книги голосними звуками, й відшельники тлумачитимуть пізнавану мудрість, осягаючи істину й передаючи її розуміння юним допитливцям, які будуть приходити до монастиря, щоб добувати з книг життєвого досвіду.
Так думав чернець Миколай, досягаючи до семи горбів, що здибилися під самі небеса над тихоплинною річкою, немовби розсердилися на одноманітну рівнину, що збіглася з усіх кінців світу до широкого русла намулистої течії, крізь яку не проглядалося дно; над річкою бовванів млин з гамірним двором, де шарваркували візники біля навантажених мішками із зерном возів, а на берегах обабіч ріки тяглися рядочками хати рибалок, римарів, кожум'яків та сідельників — жило тут ремісниче селище, назви якого чернець допитатися не міг, а може, воно й ніяк не називалося — дізнався лише, що річка зветься Полтвою, — і як перейдеш через місток, то вийдеш на дорогу, яка поведе тебе до татарської Левандівки, де живуть ординські опричники, однак краще туди не наближатися: гуляє там тічня мисливських собак, а неподалік слободи стоїть шибениця, то в той бік навіть не позирай, а до Страдча від Левандівки рукою подати…
Перекидаючи з плеча на плече важку торбу з книгами, човпав чернець рівниною, обрамленою в далині темним сосновим бором, і навіть гадки не мав, щоб якось поменшити тягар, краще сам упаде, ніж мала б пропасти бодай одна книга… А скільки тих кладезів мудрості залишилося в Києво–Печерській лаврі — у келії преподобного Антона з Любеча, й стискалося в ченця серце від болю за них, напевно вже втрачених, і ніхто ніколи не почерпне з тих книг потрібних знань, й залишиться народ збіднілим на ваготу безцінних фоліантів, спалених і потоптаних ординськими кіньми.
Й нарешті з одного боку дороги заголубіло дзеркало тихого озера, а з другого пробивалася крізь густий сосновий ліс, немов стріла, випущена з лука, вузька стежка, що стрімко спиналася під гору, на лисій вершині якої чапіла ветха дерев'яна капличка, а з неї виглядала на світ почорніла ікона із зображенням Божої Матері, вставлена за покритим фіолетовою сніддю склом кіоту.
Біля каплиці стояв із складеними до молитви руками молодий чернець у довгополій вицвілій рясі, в надломленому куколі на голові. Здогадався Миколай, що печерна обитель десь недалеко звідси, і спитав у ченця, де вхід до печерного монастиря і чи може він побачити іїумена.
— Нема вже в нас душпастиря, втік від ординщв, хоч вони до монастиря й не наближалися, боячись розпивати нашого Бога, — відказав чернець. — А в келіях замкнулися покутники, лише я один, ієрей Ісайя, ще ходжу до каплиці молитися.
— А монахи, котрі не складали обітниць, де вони — на роботах?
— Розійшлися за ялмужною по людях, а покутники завдають собі тяжких мук за спасіння від орди… А ти хто будеш?
— Я ваш ігумен, з Києва присланий… Проведи мене в печери.
Вони опустилися стежкою вниз, пробираючись крізь хащі, і увійшли в нору, що вела до печер. Те, що побачив чернець Миколай у келіях, мало було схоже на дійсність — радше на чистилище нерозкаяних душ.
— Це затворник Ісакій, — показав Ісайя на живий кістяк, припертий спиною до стіни, одягнутий в козячу шкіру, що вже висохла на ньому й приросла до тіла. Покутник не рухався, й пояснив чернець: — Від посту він ослаб і тілом і умом, але ще вірує, що його покута вразить смертю орду.
— А це хто? — спитав Конрад, заглянувши у келію, у якій із землі стирчала лише голова.
— Цей закопався, щоб до нього не діткнулися руки нечестивих ізмаїльтян, коли помре. Він молиться за спа сіння світу.
Ще в іншій келії покутник брязкав закладеними на руках кайданами.
— Це він татар відлякує, — пояснив Ісайя.
У крайній келії чернець Миколай побачив таке, що волало до неба о помсту: на прічі лежали чернець і черниця, у гріховних обіймах поєднавшись.
— У який вертеп я потрапив?! — зойкнув Конрад.
— То сектанти, — мовив Ісайя. — Вони вірять, що порятунок можливий лише в злуці чоловіків з блудницями. Ця білоголова називає себе Магдалиною.
Усе це згадалося ченцеві Миколаєві в одну мить, мов прикрий сон.