Не виходив Пантела із своєї хатини ні до уцілілого селища Кам'янця, ані до спаленого містечка Бакоти. Та й чого було туди заглядати: поміж чорними стовпцями димарів, поміж безлистими кістяками дерев блукали тихі, мов тіні, люди — бездумні, приборкані злиднями й запаморочені, ніби спожили лотосних ягід на рахманському острові й самі стали рахманами, про яких ходили тут байки, а Пантелі явилися у видінні, коли чинилася на Пониззі боярська зрада.
Тож не було просвітку в душі Пантели, скоробленій каяттям, усвідомленням непрощеного гріха, а ще й гнівом на допуст Божий: свій свого зраджує, свій свого вбиває, а властелин краю карає на смерть найкращого співця за його непокору… І не його убив, а пісню, ним створену, яку співав народ, підносячи свій дух до Бога. Й замовкло милозвуччя співів над Збручем і Дністром, а замість пісень проквиліли плачі осиротілих дітей, лемент овдовілих жон і п'яне ревіння чоловіків, гейби споєних солодом отруйного зілля з Лотосового острова.
Та ще жевріла в Пантели надія, що не весь руський край потонув у безпам'ятстві й безнадії, — десь там, далеко звідси, де Дністер вузькою биндою протинає землю й, набухаючи водами приток, набирає сили й стрімливості, наливається зеленим соком зело, черемхи закосичуються білим цвітом, й леготи розвіюють їхнє п'янке благовония між небом і землею, а в тій Господній купелі розцвітають бринцуші, ряст і зозулине зілля, зеленим руном хлібних сходів покривається чорна рілля, й села потопають у вишневому молоці; десь там на дзвіницях насторожились била дзвонів перед тим, як голос з неба провістить Христове Воскресіння, — і загойдаються вони враз від радості й будуть вдарятися била об мідні креші, й покотяться над Галицькою землею великодні передзвони; благовіст подарує землі й людям прощення, а тоді загомонять на церковних майданах гаївки, дівчата піснями перекликатимуться, а парубки загримотять із моздирів во славу Божу… Тоді вийде із своєї келії чернець Миколай, розіб'є над річкою Верещицею посвячені галунки й писанки, пустить їх на воду, й попливуть вони до Дністра, сповіщаючи, що Христос воскрес, смертю смерть здолавши.
Вірив у це Пантела, та часто у смутку надію втрачав, бо як було вберегти її, коли так сумеркно стало над Подільським краєм, що вірити в чудо Воскресіння ставало невміч, проте він одного дня таки подався з–над Смотрича до Дністра й там зі стиснутою душею й до болю в очах приглядався, чи не попливуть по воді кармінові лушпайки, які мали б звідомити Пантелу, що чернець Миколай ще живе і край його життям втішається.
Й таки побачив нарешті Пантела, як із–за згину ріки випливли на бистрину райські човенця, й він побіг берегом за ними слідом, вихопився на простору волю, де блукали тихі люди, і що мав сили заволав до них:
— Христос воскрес!
Чекав, що на його воскресне вітання потягнеться до нього люд, чей пролунало воно, мов звук великоднього дзвона. Кармінові лушпайки пливли водним гребенем, як дитячі кораблики, й розбігалися рукавами ріки, їх доганяли інші, ще барвистіші — вперто нагадував своєму приятелеві чернець Миколай про себе і про велике свято, і в тій утісі про майбутню зустріч з другом побачив ураз Пантела, як звідусіль, немов овеча отара, потягнулися подільською рівниною гурми людей, і здалося дияконові, що всі вони одягнуті в білі гамівні сорочки достоту, як ті пожильці з Бакоти, що явилися йому у запоморочливому видінні, коли понизовські бояри благали ласки в баскака Ахмета, називаючи себе татарськими людьми.
Проте швидко та мана розвіялася, немов туманний серпанок: до ріки підходили мешканці Кам'янця й спаленої Бакоти у вивернених горі вовною кожухах і гостроверхих кучмах — так не одягалися тут ніколи ні кметі, ні городські ремісники, й не міг додуматися Пантела, що означає ця дивна ноша, на татарську схожа, в людей, яких досі звик бачити в сірих каптанах й солом'яних брилях. Чоловіки мали вельми войовничий вигляд, вони тримали в руках костури й погрозливо ними вимахували, жінки люто говорили, а деякі йшли назадгузь й, виявляючи зневагу до провісника Великодня, попліскували себе долонями по сідницях. Людська валка підкочувалася до ріки, й отетерілий Пантела не знав, як повестися: йти назустріч роз'юшеному натовпові чи втікати куди очі бачать. А юрба наближалася, обступала Пантелу, й він з подивом запримічував, що й обличчя в людей набрали чужого вигляду, — нікого серед них не впізнавав: мали вони зизуваті, вивернуті більмами очі, лиця в них були спотворені лютими гримасами, й подумав диякон, що він потрапив у край дикунів, а вони й справді дико закричали, перебиваючи одне одного: