Послушниця наблизилася до Пантели, й він підвівся з колін, пошанівно й пильно приглядаючись до неї. Вона прикрила чорною пелериною обличчя, та диякон не відводив від чернички погляду, ніби впізнавав: була ця жінка достоту такою, яка згадалася йому, коли він полишав Пониззя, або ж зовсім схожою на неї: така самісінька, як ця, стояла колись на валу Холмської фортеці, тримаючи у зведених горі руках Чудотворну ікону. Та не це здивувало Пантелу: образ холмської черниці запам'ятався йому назавше, однак то був лик незнайомки, а ця, яка тепер стояла перед ним з напівприкритим пелериною обличчям, мала такі самі подовгасті половецькі очі, які вразили його, коли він, стомлений пішим переходом з Києва до Володимира, лежав у княжій гридниці на прічі, а сон до нього не приходив, й крізь віконце він побачив небувалої вроди дівчину, яка, сполохана, бігла через двір до воріт, ніби хтось за нею гнався, — й таки наздогнав її статний парубок з гуслями через плече, наздогнав й заспівав дівчині пісню чистим лунким голосом, якого дияконові не доводилося досі чути ні в храмах, ні на вигонах, — про білого молодця, якого наздогнала вража стріла, а дівчина відповіла йому теж піснею, сповненою смутку й любові до чорнобривця, якого смерть спіткала…
Пантела не відводив очей від послушниці — і так, ніби вони вже впізнали одне одного й призналися до давнього знайомства, ніби він уже встиг їй розповісти, чого приблукав сюди і куди йде, — запитав:
— То був Митуса?
— Так, — відказала послушниця, й дві сльозини зблиснули в її очах. — Митуса…
Й повернулася, щоб відійти, бо ж не годиться черниці сам на сам розмовляти з мужчиною. А Пантела, немов би втрачав найважливішу в своєму житті хвилину, заблагав:
— Не йди ще, не йди, я не гріх несу з собою, а таємницю, яку лише ти можеш розгадати… Це ти у Десятинній церкві врятувала святу ікону з–під руїн? Це ти стояла з нею на валу Холмської фортеці, коли впала долі вражена її світлом орда й відкотилася потім у страху аж до Луцька?
Послушниця повернула до Пантели голову й прошепотіла сама до себе, немов найпотаємніше згадала:
— Митуса умів співати так, що водночас відзвучувалася у його пісні луна… — Й додала по хвилі: — То була не я, може, — моя двійниця…
— Ти бачила її хоч раз?
— Уві сні бачила… А може, то була таки ява: вона принесла у наш монастир Чудотворну ікону, й висить вона в кіоті ліворуч престолу. Я молилася до неї в Тустанському замку — і відступив Бурундай…
— Ти бережеш її?
— Як своє життя… Вона ще не раз порятує наш народ.
— Де похований Митуса?
— Навіщо тобі про це знати, ще ж не настав час для його погребения…
— А як без його пісні нам жити? Так глухо на світі стало…
— Митусина пісня не вмерла разом з ним, вона живе в людській німоті… — й заговорила швидко, немов боялася, що не встигне розкрити найсокровеннішу таємницю. — Його літургійні канти, які сам створив, теж німують в нотаціях та ірмологіонах у Володимирській церкві Святого Василія. Він навчав піснеспівів мирян і княжих синів. Хтось колись поверне їх до життя — і залунають повсюдно його божественні гімни… Митуса встиг створити пісню світську й церковну: одному довге життя дає стільки блаженства, що іншому — коротке. Митусі Господь дав багато. Й прокинуться колись його пісні з німоти…
Пантела стулив повіки, ніби хотів у своїй пам'яті уздріти образ співця, й здалось йому, що таки бачить його й пісню його чує… А коли розплющив очі, послушниці біля нього вже не було, й подумав він, що йому ще раз явилося дивне видіння.
Із світлою втіхою в душі, що пісня Митусина не вмерла й Чудотворна ікона не згубилася, подався Пантела через Чагрів і Насташине до Звенигорода й там напитав дорогу до Страдчівської печерської лаври.
Розділ дев'ятий
Угорський король Бела IV переставився 1270 року, так ні разу не прийнявши в своїй резиденції, після ганебної поразки під Ярославом, нефортунного зятя — бродника й ізгоя Ростислава Михайловича, якого вважав винуватцем нечувано блискавичного розгрому своїх доблесних військ над Сяном.
Сам диявол, певне, спокусив його викликати на турнір під стінами Ярославської фортеці славного лицаря Ворша — й звалився з коня від першого удару списом, провістивши цим до зубів озброєному війську погром, а непереможному воєводі Фільнієві — смерть.