Бела надав Ростиславу звання бана й заслав його разом з жоною, королівною Анною, у Мачванську волость із селищем Умчари — столицею дикої землі, затиснутої з півночі Дунаєм, із заходу — Савою й Моравою — з півдня, у глибокій котловині, де стугоніло німе безлюддя, й лише болгарські пастухи зрідка переганяли долинами отари білорунних овець, а на гірських плаях блеяли архари.
Й хоч і на рідній землі був Ростислав чужаком, — аж тут він звідав, що таке чужина. Глибокі видолини між схилами Мачванських гір, якими вряди–годи перемандровували з Болгарії до Хорватії опришки, а ще убогі кметі, що шукали в горах бодай скупих клаптиків урожайної землі, й посланці з примежних держав до Австрії, Чехії та Польщі — вели у глухі недеї, куди можна було зайти і вже ніколи не вернутися; руді кряжі зубчастими заборолами відгороджували буйнотравні полонини, до яких спиналися круті стежки й паслися там спутані бесарабськими конокрадами гривасті бахмати. І над усією цією незайманщиною, відданою у володіння банові Ростиславу, ширяли в синьому зеніті орли, кружляли, зависаючи в повітрі, ніби не могли налюбуватися красою диких гір, нестерпно чужих для бездомного князя, вони клекотали під самими Господніми чертогами, терзаючи душу ізгоя гнітючим відчуттям безнадійної самотності.
А десь там далеко, за карпатськими перевалами, живе до билинки знайомий рідний край, якого йому ні разу не вдалося здобути, а жив він єдиним усвідомленням, що має право ним володіти, — таку перевагу давав йому княжий родовід й незмірно більше — подвиг його батька в татарській столиці над Волгою, подвиг, яким тільки один Ростислав міг пишатися: з усіх князів, які ходили на поклон до Батия, лише Михайло Всеволодович не скорився ханові й зазнав смертної кари, відмовившись пити ординський трунок…
Тож у якому ще княжому роді живе така світла слава, хто гідніше може скористатися із заслуг предків, як не Ростислав у своєму посяганні на владичеський престол?
Бездомний князь старів на вигнанні, та не переставав вірити, що доля бодай хоч один раз прихилиться ще до нього, й жадібно ловив обнадійливі звістки зі світу.
Він називав себе галицьким князем, коли доводилося розмовляти з мандрівниками, а княгиня Анна жила при ньому покірною полонянкою у дерев'яних хоромах села Умчари, теж мовчки тужила за своєю батьківщиною, й коли з Буди прийшли посланці з вісткою про кончину її вітця, поїхала з ними на погребения і вже не вернулася.
Кожна новина, яку приносили болгарські й семигородські посланці, що мандрували з державною поштою горі Дунаєм до північних країн, сповнювали його надією на ще одну спробу посісти галицький престол. У кожній звістці вчував добрі прикмети: давно вже не стало ненависного йому князя Данила, а його спадкоємець Лев покинув Галич, заснувавши над Полтвою нову столицю, і хоч вельми войовничим єсть, сили батькової йому бракує, він трактує з ханами, яким не вдалося захопити намет Батия після його смерті, — з Ногаєм, що зайняв Болохівщину, і з Телебугою, котрий лаштує свою орду в похід на Польщу.
А Володимир–Волинський оружно зовсім занепав: там княжить філософ, книжник і мудрець — син Василька, хворобливий Володимир, не охочий і не здатний до раті.
У нудьзі й безвісності терпеливо ждав Ростислав благих звісток з Галицького краю.
…Маленький, ошатний городок Любомль, що сховався на краю Волинської землі у межиріччі між Турією і Прип'яттю, був через свою відлюдність улюбленим місцем для князя Володимира Васильковича, куди він утікав від державних справ, щоб усамітнитися в дерев'яному, грубленому коломийськими майстрами палаці, — не для ратних замислів і не для готувань для військових походів.
В одній кліті палацу, де пахло фарбою і клеєм, князь із пензлем у руці й побожним натхненням на обличчі вимальовував на полотні осяяний материнською любов'ю лик жінки, яка тримає в руках немовля у сповиточку, а два мужі нахилилися над новонародженим й у невимовному подиві зріли святе й Богові найугодніше чудо — з'яву нового життя. На пойнятому батьківським щастям обличчі святого Йосифа тінилася водночас тривога за долю отрочати, чей судилося йому побачити світ за панування жорстокого Ірода, а в очах Симеона, який у плачу немовляти впізнав Месію й міг нарешті полегшено зітхнути: «Нині відпускаєш мене, Господи», відбивалася і радість за оновлене життя, і туга за своїм власним, яке його покидало, а було воно впродовж довгих літ гірким і солодким, сумним і обнадійливим, зате завжди урочисто святковим у самовідданому чеканні.
Працюючи над іконою, князь полюбив її, наче вона живою ставала, і чув він, як Матір Божа шепоче молитви за добру долю дитяти, плач Ісуса чув вінценосний маляр й сам перевтілювався то в стривоженого непевністю Йосифа, то у столітнього Симеона, який з радістю й прихованою тугою міняв своє проминуте життя на прийдешнє.