Й знав князь, що цю ікону залишить він у любомльському соборі Святого Георгія, будівництво якого щойно розпочав, щоб вона під час Богослужіння водно нагадувала йому про найсвятішу материнську любов, про непереможне світло нового життя і про те, яке дотліває, залишаючи новонародженому здобутий досвід, — не віддасть він її ні кременецьким, ні берестейським отцям, котрі розбудовують нові собори за княжий кошт, хай вдовольняються вже подарованими образами, дорогоцінним церковним начинням, золотом шитими завісами, воздвиженським хрестом та срібнокованим Євангелієм — нічого не шкодував церквам та монастирям Володимир Василькович, проте цю ікону таки залишить собі для розради у своїй бездітності.
Сонце піднімалося щоранку з–за Турії й заглядало у вікна майстрової кліті, заставало князя за роботою з пензлем у руці — так він пробуде тут у радості творення до обіду, а коли день почне меркнути й вечір западе, він при свічках на вирізьбленій у карпатських Уторопах трійці сидітиме до пізньої ночі у сусідньому покою із затиснутим у пальцях писалом й записуватиме свіжі події для розпочатого ченцем Йовом Галицько–Волинського літопису — щоб пам'ять людську зберегти, або ж кіновар'ю переписуватиме на пергамент подарований ігуменом Страдчівського печерного монастиря Миколаєм Конрадом ветхий і до відновлення спотреблений Києво–Печерський патерик, врятований із київської руїни.
Був Володимир Василькович щасливий з того, що може вряди–годи заховатися в Любомлі від тривог, які протягом довгих літ нависали над столицею Волині. Осяйний спокій панував над ізографом і в цій хвилині, коли він накладав останні мазки на іконне зображення й просив Бога, щоб продовжив йому ще хоч на часину радість творення.
Та марно… У дворі палацу почувся брязкіт заліза й іржання коней: на галас ратників, які в'їжджали у двір, вийшов невдоволений князь Володимир як був — у халаті й з пензлем у руці.
У двір з численним почтом в'їжджав на сивому коні Лев Данилович, двоюрідний брат Володимира Васильковича. Був у пишному лицарському обладунку з накинутою поверх нього горностаєвою мантією, на голові височіла оздоблена дорогоцінним камінням княжа митра, ліва рука лежала на руків'ї меча — мав галицький князь величніший навіть за свого батька вигляд, сповнений бундючної самоповаги.
Зіскочивши з коня, Лев підходив до брата, який у заляпаному фарбами халаті скидався більше на монастирського писця, ніж на князя; Володимир стояв розгублений і зніяковілий, ніби намагаючись набрати пристойнішого вигляду, він поправив чорну крайку, що охоплювала довкруж голову; Лев повів долонями по вусах, погладив довгу чорну бороду й підступив до Володимира з простягнутими до обіймів руками, проте вони самі опустилися, немов Лев збоявся забруднити їх, й промовив безбарвним голосом:
— Чолом тобі, брате…
Приклавши руку до грудей, низько поклонився волинський князь вінценосному братові, який гордо стояв перед ним у митрі, схожій на Данилову корону; був Володимир Василькович вельми збентежений тим, що доводиться приймати високого гостя не в княжій світлиці, а у захаращеній вапниками з фарбами, заляпаними палітрами й з простеленими на долівці згрібними тканями робітні, й сам він не при владичеських регаліях, а в облаченні ізографа. Та все ж господар показав на двері майстерні й перший зайшов до середини. Лев Данилович, нахмурившись, розглядався по кліті, в якій на стінах висіли викінчені ікони апостолів і євангелистів, Деісус, Богородиця–Одигітрія, архангел Михаїл в оточенні херувимів, та врешті його погляд прикипів до невикінченого образу Божої Матері з немовлям, над яким у богобоязному подиві нахилились святі Йосиф і Симеон, й промовив князь Лев, стримуючи своє захоплення, скупою фразою «Зело іскусно!», а тоді, мовби отямившись від мимовільного вдоволення, глянув з докором на брата й квапно розпочав ділову розмову, бо ж не два богомази зустрілися в цій заляпаній фарбами майстерні, а володарі галицько–волинських земель.
І промовив Лев:
— Я повертав до тебе у Володимир, брате, й доповіла мені служба, де ти перебуваєш, то я не забарився сюди прибути у поважній справі. Ознаймую тебе: нове лихо насувається на наш край, тож ніби й не гоже волинському князеві в такий час мальовидлами забавлятися, а варто йому дружину лаштувати та й самому помислити, як має повестися в такій скрутній оказії… Хан Ногай зайняв Пониззя, і маю звідомлення, що далі йти не збирається, зате нойон Телебуга вже вирушив із Суздаля на Львів з незліченими туменами, щоб встановити в Галичині своє право й покон і піти далі на Ляхи… То щоб ублажити його й позірною покорою захистити від татарви наш люд, таку пораду хочу тобі дати: зустрінемо його перед Галицькими воротами Львова з хлібом–сіллю й коштовними подарунками, на які татари вельми ласі, й долучимося до нього із своїми дружинами в поході на Краків, а ще дасть Бог, що візьму я Краківську землю у своє посідання…