Ігумен переписував оповідь на пергамент, а, працюючи, вчував супровідний гомін гуслів: начебто десь далеко незримий Боян клав на струни свої персти, й вони самі князю славу рокотали…
Одного разу, коли ігумен читав уголос «Слово», милуючись його пісенною ритмікою, почув за своєю спиною чистий голос співця. Оглянувся й побачив свого письмовця Ісайю, який записував ігуменові розповіді, — того молодого ченця, з яким познайомився, прибувши до Страдчівського монастиря, — півчого в храмі Різдва Пресвятої Богородиці. Й не дуже цим здивувався, бо вже звик до його солодких піснеспівів під час літургійних відправ. Однак цей пісенний супровід поеми про Ігорів похід був так досконало злагоджений із словесами, ніби півчий уже встиг записати на свій ірмологіон мелодію до тих слів.
— Брате Ісайє, — втішно промовив ігумен, — а може, насмілимося проспівати цю світську ораторію преподобному вікарієві Нову, надаючи словам божественного звучання?
Та ще не встиг півчий Ісайя промовити своє слово на згоду, як до покою, не питаючи дозволу, увійшов непроханий гість й вигукнув захоплено:
— Тільки Митуса вмів співати так, як ти, — щоб у співі відгомін пісні відлунювався!
Був це прочанин Пантела Маломужний, який, не допитуючись у людей, сам допав до Страдчівської гори, йдучи берегом звивистої Верещиці.
— Ти правду мовиш? — запитав його ігумен так спокійно, ніби ніколи з Пантелою й не розлучався.
— Бог мені свідком! — відказав Пантела, і аж тоді Миколай обняв приятеля, мовивши:
— Люди, як і небесні тіла, відбувають визначені для них мандрівки… Дякую, брате, що побачив еси моє великоднє послання до тебе…
— А ти, бачу, й зовсім дозвілля не знаєш, — промовив Пантела, показуючи на стіл, завалений книгами. — На кожен день дивишся, як на межу життя…
— Дозвілля без книг — то похорон для мужа, — усміхнувся ігумен. — Прилучайся до нас, брате.
— Спасибі, приятелю… Мужам слід наповнювати душу, а не скриню.
Чернець Ісайя, зачувши від ігумена, а теж від незнайомого гостя таку високу похвалу, — чей–бо до Митусиної іскусності прирівняли вони його спів, — геть знітився і гейби аж заховався у довгій сутані, долонями затулив своє вродливе, чорною борідкою обрамлене обличчя; він не відводив від Пантели погляду, мовчав і лише по хвилині прошепотів, мовби виправдовувався за свій талант:
— Не гоже, добрий чоловіче, прирівнювати церковний божественний спів, яким вітав самого Господа володимирський півчий Митуса, до світського, що смертного князя прославляє. Грішно єсть такі помисли в душі плекати…
— Не правий ти, Ісайє, — відказав замість Пантели ігумен Миколай. — Божественними гласами негоже возвеличувати буєсловіє і плясання на ігрищах, грішно теж срамословієм утішатися й до пияцтва заохочувати. А пісня, яка людський дух до Господніх чертогів підносить, праведна єсть. Ти споживаєш таке саме вино і на свайбі, і в церкві, коли воно в золотій чаші в кров Христову перемінюється. Але ж і те, і те пиття благословляє добро земне і небесне. Коли за весільним вином мовиться про любов до ближніх і про милосердя до бідних, то благом воно єсть, як і Святе причастя. А грішна лише богопрогнівительська мова, Духа Святого оскорбительна… Чом же ти подумав, що письмо, яке мужність князя і воїв, що кров на полі брані проливають, славлять, можуть бути Господу не угодні? Адже рівноцінно велико звучали пісні Митуси і в храмах, і в походах…
І додав диякон Пантела:
— Ти лише подивися, як мудро наша віра перемінила язичницькі свята в християнські — бо ж людські вони, не бісівські. Святими стали Купало й Ілля, що раніше Перуном звався, а поганські боги, які людей і худобу оберігали, ангелами–хоронителями назвалися; злих слуг Сатани архангел Гавриш з неба на землю скинув, і стали вони арідниками, лісовиками, мавками — для християн не шкідливими… А на Різдво біля воріт стоїть Ісус з хлібом і сіллю, Богородиця на Благовіщення приносить в дім весну — раніше її наші предки Мокошею називали… Хіба не про це співається у колядках і гаївках, у яких нерозривно світське з духовним пов'язане? Плід не може стати іншим, ніж насіння…
Від мудрих слів ігумена й прочанина розпогодилось зніяковінням діткнуте обличчя ченця Ісайї, ніби він чекав їх, як дозволу благословенну мелодію на слова княжої поеми творити. Вийняв з–під поли сутани гуслі, достоту такі, як бачив колись Пантела на грудях Митуси, й знову здалося дияконові, що добре видіння йому явилося: він побачив живого Митусу чи то його двійника і ще раз переконався, що людська сутність не вміщається в одній іпостасі, — той самий образ, ті самі мислі, те саме вміння, а теж любов передаються від людини до людини, перемішуючи її, безсмертну, у вічному часі.