Півчий Ісайя вдарив пальцями по струнах і затужив скупаним у сльозі плачем Ярославни, сам же через твориму пісню образ Митуси прийняв.
— Дніпре Словутичу, — читав ігумен вголос слова поеми, й мелодією вони озвучувалися, — ти пробив єси землю половецьку, прилелій же, господине, мені моє ладо, щоб я не слала своїх сліз на море рано…
Лунав у плебанії плач Ярославни за Ігорем, й був це водночас плач Зореслави, яка десь там марно тужить у Мединському монастирі за погиблим Митусою.
Завмерла печальна пісня на устах ченця Ісайї: струни гуслів стихли, й, переставши читати, промовив ігумен Микол ай:
— Чей захоче вікарій Йов послухати твій голос, Ісайє, — такий схожий на піснеспів Митуси. Хай же воскресне в тямі преподобного образ незабутнього менестреля…
А Пантела подумав, що спів Ісайї мусить почути послушниця Зореслава або ж її двійниця, яку він бачив у Десятинній церкві й на валу Холмської фортеці. І много люду повинно цю пісню вчути, щоб у пам'яті навіки зосталася: не для глухих вона призначена, а для многоголосного відлуння по всьому світу.
В урочистому спокої стояли посеред кімнати ігумен Миколай і диякон Пантела, вражені живим плачем Ярославни–Зореслави по втраті свого лада.
Чернець Ісайя загорнувся в сутану, немов потонув у безпросвітній тузі княгині, а на Страдчівській горі весняну тишу проколювало вперте й рівномірне кукання зозулі — викликала птаха засмучених людей на зелений простір. Й вийшли вони, і завмерли перед таємничою красою пущі. Крізь просвіти між сосновими стовбурами прозирала непорочна голубизна озера, нібито клаптик неба відірвався від зеніту і впав долі… Й забриніла в душі Пантели язичницька молитва, яка в християнську луду одяглася й прикрити свою первісну простоту і щирість не могла: «На морі, на окіяні лежить камінь горючий, а на ньому сидить Богородиця, тримає в пальцях золоту голку, всиляє в неї нитку шовкову й, зашиваючи рану криваву, шепоче: тобі, рано, не боліти, тобі, крове, не текти…»
Думав Пантела, й ця думка не покидала його ні на мить: сочиться кров'ю Пониззя, яке він навіки покинув, полишивши його стоптаним копитами Нагаєвих бахматів. Й чи допоможе тій землі старосвітська молитва, християнськими словесами оздоблена, і чи простить йому Богородиця, в Холмську Чудотворну ікону втілена, що покинув у біді рідний край? А чи винесуть ікону колись люди на світло денне із тайників Мединського монастиря, щоб зневолену землю врятувала? Але ж хіба тільки Пониззя рідне, а ця земля, на яку прийшов, — чужа? А може, доля прислала його сюди, щоб він ту ікону віднайшов і на іконостас у церкві Різдва Пресвятої Богородиці поставив — для порятунку всієї Руської землі?
…Довкружна тиша до молитов схиляла, й ігумен Миколай докінчував свою — перервану нерозумною затією ченця Ізидора, який письменам, на пергамент й папір покладеним, ціни не знав, бо не міг збагнути, несвідомий, їхню таїну… Згадав ігумен, яким стовпищем сунула восени Яворівським шляхом татарва на чолі з ханом Телебугою, а за нею йшли, мов зачумлені ординською магією, полки князя Льва Даниловича… Та спасибі долі, Божий перст завернув його від Санча, й прямує княжа дружина додому. Чому так учинив князь, не відав ігумен Миколай і дякував Господові за те, що очистилася Галицька земля від орди, котра, як стало чутно, десь там, у Татранських горах, пропала й, дасть Бог, ніколи вже не вибереться із гірських западин…
Святково стало на землі, в спокою скупаній, ніби ніколи цими дорогами, стежками й лісовими просіками не товпилися дикі ординці у гостроверхих кучмах: прогнався у незвість Телебуга зі своєю ордою, столочивши все живе на землі, та й путь їхня пропала…
Так думав Пантела, втішаючись тутешньою свободою й тамуючи свій біль за горе на Подільській землі, вчинене чужинцями й своїми перевертнями, отруйним кумисом споєними. Й промовив він до ченця Ісайї, показуючи на озеро, що пробивалося крізь просвіти голубою гладінню:
— Благословив Господь ваш край — здиміла орда в Татранських горах. А князь Лев вертається з дружиною до своя… Бережи їх, Боже, в сущих пустинях, в ізворах, у печерах та земних западинах…
Чернець Ісайя розгорнув сутану, ніби з кайданів вивільнявся, й промовив гірко: