На мить вона розгубилась, уявляючи, мабуть, якісь жахливі наслідки. Я не відступав:
— Рідж, пообіцяй мені, що запишешся до лікаря!
Вона вийшла з задуми:
— Добре, але тут іще одне.
Я почекав. Вона запитала:
— Ти знаєш про розп’яття?
Я кивнув, хоча й не знав майже нічого.
Рідж сказала:
— Вісімнадцять років, Джон Вілліс — його прибили цвяхами до хреста й поставили оте все на пагорбі над міським звалищем. Ми гадали, там щось пов’язане з наркотиками, попередження для когось, може, навіть політичне що-небудь. Ні. Хлопець із поважної родини, збирався в коледж вступати, не притягався.
Рідж чекала, що ж я скажу на це.
Я був ошелешений, до горла підкотила нудота. У голові сплив образ пораненого Коді, і я відчув, що ось-ось можу блювонути. Збирався з духом добрих п’ять хвилин, а тоді видихнув:
— Є зачіпки?
Вона опанувала себе, спробувала вгамувати збудження, яке її охоплювало від цієї справи:
— Нічого нема — жодних зачіпок, кінці у воду. Але якщо хтось проллє світло на цю історію, той зробить кар’єру!
За кілька секунд до мене дійшло.
— Ох, ні. Ти хочеш, щоб я що-небудь вивідав. Але ж саме ти все мені казала, щоб кидав цю похмуру гру, бо вона мене знищить.
Принаймні їй вистачило совісті вдати, що їй соромно, а тоді Рідж сказала:
— Я не хочу, щоб ти робив небезпечні справи, але в тебе непересічний дар знаходити докази.
Не встиг я відмовити — а збирався, — як вона дістала папірець і сказала:
— Ось тут його ім’я, він жив у Кладдаху, я тобі це лишу. Ти просто подумай, добре? Я тільки про це прошу, Джеку.
Джеку.
Вона ніколи не називала мене на ім’я. Це свідчило про ступінь відчаю.
Ідучи до дверей, вона сказала:
— У тебе вигляд зморений, відпочинь.
З усім сарказмом, на який був спроможний, я відказав:
— Зворушений твоєю турботою. Наступного разу, коли побачимося, хочу почути, що ти сходила до лікаря.
Намагався говорити спокійно й не виказувати хвилювання.
Вона була в коридорі, і промінь світла зблиснув на золотих ґудзиках її блузи. У ньому Рідж набула вигляду майже дивовижного й ніжного. Сказала:
— А я не турбувалася, просто старалася поводитися чемно.
Я крикнув їй вслід:
— Краще старайся!
І хряснув дверима, даючи сусідам знати, що знову лютую. Узяв папірець і прочитав:
Джон Вілліс
Кладдах-парк, 3
Ґолвей
Сів на стілець і не встиг навіть почати думати про це, як очі заплющились і мене охопив сон.
Герберт Спенсер писав: «Є такий принцип, який наглухо перекриває доступ до інформації, який спростовує будь-які аргументи й успішно тримає людину у вічному невігластві, і цей принцип такий: спочатку зневага — потім дослідження».
Звичайно, я уявлення не мав, який із себе Спенсер, але в моєму плутаному сні він з’явився власною особою з молотком, цвяхами й цією цитатою на вустах. Почав кричати, що я цього не розгадаю і що мій розум неправильно налаштований. Він трохи нагадував мені батька, а насамкінець крикнув по-ірландськи: «Bhi curamach!»
«Будь обережний!»
У тому сні також була Рідж, але що саме вона там робила, я забув — пам’ятаю тільки те, що була страшенно сумна Серена Мей, загибла дитинка, звичайно, теж з’явилась, і її печальні очі весь час дивилися на мене, доки я не прокинувся, стогнучи, обливаючись потом.
У квартирі було темно, і я пошукав годинник... Господи, вже сьома, відключився на п’ять годин. Вирішив менше пити снодійного. А щодо злості такого рішення не прийняв — то єдине моє пальне.
Sed libera nos a malo.
Але визволи нас від лукавого.
Молитва Господня
ДІВЧИНА ЗГАДАЛА ЗЕЛЕНІ СТІНИ ПСИХЛІКАРНІ — БЛЮВОТНО-ЗЕЛЕНІ. Отямилася на койці, і її охопила паніка від усвідомлення, що вона ще жива. Чи це полегшення, вона не розуміла.
Потім побачила батька, який сидів на стільці біля ліжка — пильнував. Голова його похилилася на груди, з рота тяглася тонка цівка слини, від чого він здавався старим. На тім'ї видніла лисина — поки що зовсім маленька, але він уже почав втрачати волосся. Уся поза свідчила про поразку. Вона бачила його в різних настроях: сердитого, охопленого досадою чи горем, — але ніколи, ніколи він не здавався.
Якщо вона поворухнеться, розуміла дівчина, він прокинеться; а їй потрібно було трохи часу. Вона лежала без руху, в тілі відчувалася слабкість. Але щось змінилося. Вона відчувала над собою темну енергію, яка чекала, доки її прикличуть. Після того як сталася ця трагедія, вона безутішно плакала й почала втрачати розум. Раз у раз прокручувала в уяві, що тоді, в останні свої хвилини, відчувала мати. Ще й на самоті — мамі, певне, від цього було ще гірше.