— Відновлюється добре.
У повітрі зависло «але...», і я почекав. Сам його за язик не тягнув. Те, що лікар думає, він рано чи пізно скаже, вони завжди кажуть, нема сенсу хотіти ще чогось.
Він зітхнув:
— Його тіло надзвичайно...
Лікар намагався дібрати слово, тому, щоб прискорити процес, я підказав:
— Переколошматило?
Мене били не раз, я й лік таким випадкам згубив: ключкою для герлінгу, арматурою, кулаками, важкими черевиками, і завжди спеціально — так що це явище мені було відомо досконало. Стрільба для мене була як «оскар» — найвищим досягненням, до якого всі попередні тільки ведуть. Та відхилення від сценарію — в тому, що стріляли не в мене. Додати ще гупання в голові після алкоголю, і некролог майже готовий. Тобто я дібрав правильне слово.
— Точно.
Я подумав, що вже все, й був готовий збиратися.
Він сказав:
— Алкоголь не допомагає пришвидшити одужання.
Я спробував пожартувати:
— Сумніваюся, що малий готовий скоро вискочити на пиво. Чи що скажете?
Він насупився — гарне слово, ось воно, свідчення того, що я навчаюся все життя, яке мені принесло до хріна добра, — і відрубав:
— Сарказм не надто доречний. Не я сюди бідного хлопця поклав — і роблю для нього все, що можу.
Бла-бла-бла.
Я хотів закричати: «Та зроби ж щось більше!»
Він запитав:
— Ви з ним розмовляєте?
— Що?
— Ми точно не знаємо. Відомо, що розмова з тим, хто лежить у комі, допомагає як мінімум його другові чи родичу, який до нього прийшов, але хто знає? Може, він вас чутиме.
Локшину вішає. Я запитав:
— Що ви пропонуєте — про футбол побалакати, як «Манчестер Юнайтед» зіграв, як Ґіґґз зі шкури пнувся? Гадаєте, це витягне Коді з коми?
Боже мій, ух я й злився, просто всього заливав гнів.
Лікар зрозумів і сказав:
— Вам видніше.
І вийшов.
Я розумів, що повівся неправильно, але лікар, як то кажуть, потрапив під гарячу руку. Якась частина моєї душі хотіла покликати його й перепросити, але я не став.
Вийшов, зітхнув з полегшенням і пробурмотів під ніс улюблену мантру: «Після такого треба випити».
Поглянув у небо, яке темніло, — літо, за всіма ознаками, скінчилось — і прошепотів до Бога, якому вже не вірив:
«Ну що, не можна хоч один деньок бухнути й не мати похмілля?»
Відповідь я вже знав, але іноді питання ставиться так, щоб подати себе у вигідному світлі й виправдати свою досаду.
Хресна дорога
Я ЧИТАВ — НАМАГАВСЯ ЧИТАТИ ― «ПІВДЕНЬ БЕЗ ОЗНАК ПІВНОЧІ» БУКОВСКІ. Розум мій шарпало в сто напрямків, і всі нехороші. Вольовим зусиллям пробував зосередитись, але не виходило. Голову заповнював жах: у Рідж може бути рак грудей, Коді в комі, а я що, отак просто буду сидіти й книжечку читати?
Наче цей номер в принципі міг пройти.
Відклав книжку. То була наразі не найкраща територія для подорожі. Перевірив годинник — до часу йти в паб пів години. Якось я ще в плані бухла тримав себе в руках, але бажання спустити на це всі гроші вже підкрадалося. По радіо грали пісні з нового альбому Елвіса Костелло «The Delivery Маn», де був, серед іншого, шалений дует із Люсіндою Вільямс у супроводі бурхливих гітар, а потім «Heart Shaped Bruise» з Еммілу Гарріс, яку я давно люблю й поважаю. Достатньо знати назву пісні «Синець у формі серця», і вона вже зачіпає роздерті на шмаття рештки будь-яких прив’язаностей, які все не можеш відпустити. Я встав і вимкнув радіо. Чув уже п’яте через десяте. Якби на мене звалилося ще трохи душевного болю — пішов би шукати мотузку.
Визирнув у вікно: насувалася невелика гроза, а тим часом на Америку налітав ось уже третій ураган за три тижні. Цей, влучно названий Іваном, ішов у напрямку Нового Орлеана, а я пішов у напрямку пабу. Мене поніс власний ураган. Я вдягнув своє пальто ґарда на будь-яку погоду, інвентарний номер 8234. Мені досі писали з поліції, щоб я його повернув.
Мрійте далі, мудаки.
Коли я йшов площею Ейр, на лобі виступив легкий піт. І просто заради задоволення я пішов у бік Еґлінгтон-стріт. Від моєї квартири це хвилин п’ятнадцять ходу. Зрізав кут у глибині площі Ейр і наблизився до західного кінця вулиці. Там колись стояла Левина башта, вона ж Бастіон3, а потім на тому місці побудували казарми міської варти. Звідти можна звернути на Френсіс-стріт, де найкраща овочева крамниця в місті. У ній продається водорість під назвою краноґ, кажуть, допомагає від усіх хвороб. Колись спробував його від похмілля — мене потім нудило, як сорок собак, але навряд чи в тому винна водорість. Американців такий «скарб» інтригував, але вони все ж так і не дійшли думки, чи ми, ірландці, справді віримо в його цілющість.